Bezpłatny fragment - Пригоди Річарда і Дені

Розділ 1. Привіт, щеня

Я розповім вам історію про маленьке пухнасте щеня і про те, як воно потрапило до мене додому.

В один похмурий дощовий день я зустріла маленьке прекрасне диво. У червоній невеликій шапці мій чоловік приніс у дім милу тваринку. Лише чорний мокрий носик стирчав із шапки. Мене охопила цікавість, і, підійшовши ближче, я побачила білий, як сніг, клубочок шерсті. Придивившись уважніше, я з радістю усвідомила, що це маленьке щеня, яке, зігрівшись, скрутилося в клубочок і мирно спало в шапці, зовсім не підозрюючи, що сьогодні воно потрапило до нового дому. Хоч наш дім і не був великим, але він був затишним і світлим — у ньому завжди панувала атмосфера любові та турботи.

Ми залишили його на дивані, щоб він міг поспати. Щеня було зовсім крихітним. Ми підготували для нього нове місце для сну: поклали м’яку пухнасту подушечку синього кольору біля нашого ліжка. Ми сподівалися, що нашому новому гостеві сподобається його нове місце для сну.

Невдовзі пухнастий білий клубочок прокинувся. Щеня було трохи здивоване і з цікавістю ходило та нюхало все навколо. Усе тут для нього було новим, незнайомим і подекуди лячним. Було багато високих меблів і нових запахів. Ми приготували для гостя смачні ласощі. Йдучи на запах смаколика, наше щеня випадково натрапило на величезний стілець, але, зацікавлене їжею, воно не звернуло на нього уваги. Усе, включно з нами, у цьому новому світі було для нього пригодою.

Він з великим інтересом досліджував простори кухні. Наша кухня була невеликою і світлою, у ній не було багато меблів — лише кілька тумбочок, невеличка плита та кухонний стіл зі стільцями. Також там стояв сірий диван, на якому ми любили сидіти, попиваючи чай. Ми поставили нашому щеняті тарілку, спеціально придбану для нього. Скажу вам, що мій чоловік заздалегідь подбав про все для щеняти. У цій мисці вже лежала смачна їжа й стояло тепле молоко. Адже щеня було зовсім маленьким і ще потребувало молока. Маленьке щеня було дуже раде смачній їжі. Воно виляло хвостиком, поки наповнювало свій животик. Незабаром тарілка спорожніла, а наш маленький гість став схожим на великий круглий м’яч. Він так наївся, що не міг навіть поворухнутися, тому ліг спати прямо біля своєї тарілки. Це нас дуже потішило.

Ми довго думали, як назвати такого дивовижного щенятка. Тоді на думку спало дивне ім’я — «Річард». Чому саме так — ми вам не скажемо, бо, щоб розповісти, треба самим зрозуміти. Ім’я саме знайшло свого господаря. Колись дуже давно, в якомусь фільмі, я бачила гарного великого лабрадора, якого звали Річард. Зізнаюсь чесно, наш білий клубочок був дуже-дуже на нього схожий. Ось так маленький гість отримав своє ім’я.

Ми стали звати його «Річард». Щеня з радістю виляло хвостиком і розглядало все навколо. Трохи відпочивши після ситного обіду, наш Річард узявся досліджувати спальню. У нашій спальні було невисоке ліжко, шафа і письмовий стіл. На підлозі лежав килим з довгим ворсом сірого кольору. Річард усе обнюхував і уважно вдивлявся. Щеня помітило маленьку подушку, що лежала біля ліжка, але його реакція на подушку виявилася несподіваною — здавалося, Річард не злюбив цю подушку і демонстративно обходив її стороною, гордо піднімаючи голову, проходячи повз.

Ми мовчки спостерігали збоку, як наш юний Річард досліджує все навколо. Неочікувано для нас Річард зник з поля зору і притих. Ми не одразу зрозуміли, що наш друг уже встиг наслідити, а точніше — він заховався від нас, щоб сходити до туалету.

Ми стали шукати щеня очима. Річард ішов з кухні з гордо піднятою головою, залишаючи за собою маленькі мокрі сліди. Ми з подивом дивилися на нього, не розуміючи, звідки взялася вода. Зізнаюсь чесно, ми не очікували, що він зробить маленьку калюжу в кутку кухні. Зробивши всі свої справи, він продовжив дослідження.

Прямуючи на кухню, я знайшла маленьку калюжку, але зовсім не була сердита — на нашій кухні був лінолеум, тож прибирання не зайняло багато часу та зусиль. Усе ж таки він був дуже маленький і не розумів, що це зовсім не туалет. У його старому домі він міг робити все, що хотів, але тепер йому потрібно було навчитися ходити до туалету в спеціальне місце. Адже в нашому домі не було такого вольєра для собак, як у старому домі Річарда. Тож потрібно було вирішити цю проблему.

Я принесла маленьку пелюшку для собак і постелила її на те місце, де він зробив калюжу. Річард демонстративно підійшов, обнюхав пелюшку і пішов. Йому, мабуть, це здалося дивним. Нас тішило те, що наш маленький гість так добре почувався в нашому домі. Ми дали йому повну свободу, щоб він дослідив свій новий дім.

Річард, згодом стомившись від нових пригод, мабуть, вирішив відпочити. Тож він ліг спати біля дивана на прохолодному лінолеумі. Річард розставив свої лапи в різні боки, і здавалося, що вони йому заважають. Спостерігати за цим маленьким клубочком щастя було неймовірно весело. Уже тоді було зрозуміло, що в Річарда надзвичайно складний і гордий характер. Ми не стали надто зближуватися з ним, адже для нього це був величезний стрес. Хоча, найімовірніше, він любив поїсти й поспати і зовсім не сумував за своїми братами та сестричками. Мабуть, вражень для його першого дня було дуже багато: нове місце, купа нових запахів, та ще й ми для нього були зовсім незнайомими.

— Солодких снів, Річарде, — сказала я малюкові й поклала на його спину червону шапку, щоб йому було тепло. Щеня продовжувало сопіти. Я лише сподівалася, що йому у нас сподобалось. Я дуже люблю тварин, тому одразу ж закохалася у його впертий характер і милу поведінку.

Розділ 2. Розгром на кухні

Я щаслива заснула, лежачи у своєму теплому ліжечку. Це був день, який мене потішив. Лише нестерпний шум розбудив мене серед ночі. Усе на кухні гуркотіло, ніби туди вдерлися кілька грабіжників і в поспіху шукали щось цінне. Я злякалася — за своєю природою я дуже боюся темряви. І почути такий гуркіт серед ночі було страшно. Моє серце від страху пішло в п’яти, а тіло вкрилося холодними мурашками. Там, на кухні, спало маленьке диво. Тепер мої думки стали ще жахливішими.

— Прокинься, коханий. Там щось коїться на кухні. Мені страшно, — я почала будити свого чоловіка. Це було дуже нелегко, адже, коли він спить, розбудити його — справжнє випробування. Шум посилювався. Я обережно потягла чоловіка за руку.

— Що сталося? — сонним голосом запитав чоловік, підводячись з ліжка.

— Там щось гуркотіло на кухні. Мені страшно за Річарда.

— Зараз розберуся з цим шумом, — взуваючи капці, сказав чоловік спросоння грубим голосом.

Я, ховаючись за його сильною спиною, крок за кроком прямувала до дверей на кухню. Чим ближче ми були до дверей, тим сильніше калатало моє серце.

Відчинивши двері, ми були вражені до жаху. Все було догори дригом — тарілки й каструлі розкидані по всій кухні. Річарда ніде не було видно.

— Де Річард? — я намагалася знайти його поглядом. У той час, як я шукала цуценя очима, чоловік спокійно увімкнув світло на кухні.

— Річарде, ти де? — ми почали кликати нашого цуцика, паралельно прибираючи посуд і каструлі з підлоги. Піднявши найбільшу каструлю з підлоги, ми знайшли нашого Річарда. Він був нею накритий. Маленьке цуценя зраділо, побачивши нас. Воно почало виляти хвостиком і підстрибувати на місці.

— Ось ти, шкоднику… — погрозивши пальцем, сказав чоловік і взяв Річарда на руки. Він ніжно погладив цуценя.

— Як ти тут усе розгардіяшив? — дивувалася я безладу, який влаштувало таке маленьке цуценя.

Ніякого секрету тут не було. Все дуже просто — я не до кінця зачинила кухонну тумбочку з посудом. Маленький допитливий цуцик заліз до тумбочки й усе розкидав.

— Напевно, ти зголоднів, от і нашкодив, — сказав чоловік, дивлячись на Річарда. Він опустив цуцика на підлогу. Річард, ніби все зрозумів, підійшов до тарілки, взяв її в зуби й став чекати на смаколик. Зізнаюся, виглядало це дивно.

— Подивись, який він милий, — сказала я, усміхаючись від щирого серця.

Чоловік нічого не сказав, просто забрав у Річарда тарілку з пащі й ніжно погладив його по нахабній мордочці.

Ми підігріли йому молоко в мікрохвильовці й налили в його мисочку. Щасливий Річард так пив молоко, що навіть підняв задні лапки. Це виглядало дивно й дуже мило. Тарілка швидко спорожніла, а ми тим часом навели лад на кухні.

— Все-таки який він чудний, — сказала я, спостерігаючи за округлим Річардом.

— Так, справжнє диво, — сказав чоловік, позіхаючи.

— Ходімо спати. Я тепер усе добре позачиняла, більше нічних пригод не буде.

Річард ліг спати просто біля своєї мисочки, розкинувши лапки в різні боки.

Розділ 3. Річард у ветеринара

Після нічних пригод ми прокинулися рано-вранці, щоб уперше відвезти Річарда на прийом до ветеринара. Це був відповідальний день у нашому житті. Нам потрібно було завести йому документи, а також перевірити стан його здоров’я, адже ми хвилювалися. Річард усе ще спав і зовсім не хотів нікуди йти, але запах смачної їжі та теплого молока дуже швидко розбудив нашого малюка. Як ви вже здогадалися, він дуже любив поїсти. І це не дивно — був ще зовсім маленьким. Здавалося, він міг би їсти без кінця. Єдине, що його обмежувало, — це маленький животик, який не все міг умістити. Нам подобалося спостерігати за тим, як він їсть, виляючи хвостиком.

Після того, як наш маленький щеня перетворився на круглого пухнастика, ми дали йому трохи часу, поки збиралися, щоб він сходив у туалет і в дорозі не виникло проблем.

Ми не стали нічого вигадувати і просто взяли його знову в шапці. Тепер він ледве туди вміщався, адже ріс не по днях, а по годинах.

Здавалося, йому подобалося подорожувати в червоній шапці, хоча тепер вона налазила лише на його тулуб. Після ситного сніданку наш Річард мирно заснув, поки ми їхали машиною до ветеринара. Це було надзвичайно мило. Здавалося, не було нічого прекраснішого в цьому світі, ніж спляче щеня.

Приміщення ветеринарної клініки було приємним — у ньому було багато фотографій різних щасливих тваринок і привітна жінка. Як виявилося згодом, вона була ветеринаром. Її також потішив милий щеня, який спав на руках у мого чоловіка.

— Добрий день, ми прийшли на прийом. Хочемо завести документи та дізнатися про вакцинацію для нашого малюка, — сказала я, з цікавістю розглядаючи різні картинки з тваринами.

— Так, звичайно. Це займе кілька хвилин. Як звати цього милого пацієнта? — доктор виглядала цілком доброзичливою. Але чомусь Річардові вона не сподобалася — він дуже нервував і не хотів, щоб вона до нього торкалася. Усе змінилося після того, як добра доктор принесла смаколик. Ні, не подумайте, що Річард готовий на все за їжу — просто, мабуть, йому сподобалася ця дівчина.

— Мене звати Вікторія. Я буду твоїм лікуючим лікарем, — сказала мила доктор, даючи Річардові смаколик. Тепер наш щеня вже не був таким наляканим — він, виляючи хвостом, грайливо їв.

Звісно, Річард нічого не відповів лікарці, але було видно, що тепер він більше їй довіряє. Лікар оглянула Річарда й зробила висновок, що він абсолютно здоровий. Поки чоловік заповнював усі необхідні документи, я милувалася своїм щеням. Він намагався злізти з металевої кушетки, на яку його поклав чоловік для огляду. Щеня ходило краєм і шукало зручніший варіант, щоб зістрибнути. Кушетка була занадто високою, і він не наважувався стрибнути. Я також не наважувалася його погладити або взяти на руки. Правду кажучи, я ще та боягузка.

— Нам потрібно буде привезти Річарда на вакцинацію через кілька тижнів. Зараз він повинен добре їсти й набратися сил. Доктор призначила нам дату, коли приїхати — вона його огляне й зробить щеплення, — сказав чоловік і взяв Річарда назад на руки. Мені теж дуже хотілося взяти його на руки, але я не наважувалася. Я люблю тварин, але дуже швидко до них прив’язуюся, а потім мені важко, коли вони йдуть.

— Здається, Річардові сподобалася доктор, — сказала я чоловікові, коли ми їхали додому. Не повірите, але Річард знову спав — для нього, мабуть, такі тривалі подорожі були виснажливими. Насправді він часто так робив: їв, трохи спав, бешкетував — і знову їв і спав. Він був зовсім як дитина.

Розділ 4. Річард і котлети

Скажу вам, Річард — ще той допитливий пес. Це був один із тих днів, коли вечерю готував мій улюблений чоловік. Краще за нього м’ясо ніхто в усьому світі не приготує. Зазвичай, коли чоловік готує м’ясо або щось м’ясне, я роблю салат і гарнір. Того вечора чоловік готував котлети зі свинячого м’яса. Спочатку, під час приготування їжі, Річард не звертав на нас жодної уваги — він був зайнятий спробою відірвати шматок дивана. Він гарчав і тупцяв лапами.

Так би все і тривало, якби не розкішний запах котлет, що смажилися на розпеченій сковорідці.

Річард залишив диван у спокої й почав стрибати навколо ніг мого чоловіка, випрошуючи шматочок смаколика. Чоловік поглянув на Річарда і з усмішкою сказав:

— Тобі таке, друже, не можна. Ти ще дуже маленький. У тебе потім болітиме животик. — Річард навіть слухати не хотів, що йому каже чоловік — він продовжував стрибати й виляти хвостиком.

— Подивись, як він хоче скуштувати котлету, — сказала я й присіла навпочіпки біля Річарда. Щеня радісно пройшло повз мене. Це вперше він сам підійшов до мене. Хоч він і переслідував мету дістати смаколик, але мені все одно було приємно.

— Йому не можна таку їжу, тим більше смажену, — обурився чоловік і продовжив готувати.

— Може, йому треба зварити шматочок фаршу окремо? — я стала на бік Річарда, бо навіть для мене запах був надзвичайно смачний — що вже казати про Річарда, у якого нюх був у сто разів гостріший за мій.

— Думаю, невеликий шматочок я йому відварю. Але спершу його треба нагодувати нормальною їжею, — сказав чоловік. Він уже давно поставив каструлю з водою на газ, щоб зварити Річардові м’ясо. У мене дуже передбачливий і розумний чоловік — він усе продумує наперед, а ще він добрий.

— Добре, — зраділа я, ніби була маленькою дитиною. Річард, ніби розуміючи все, що ми говоримо, сів біля своєї тарілки, очікуючи смачне м’ясо. Але його терпіння було на межі. Спочатку він сидів, а потім ліг і опустив носа.

— Який розумний, — сказав чоловік, насипаючи корм Річардові й наливаючи вже попередньо підігріте молоко. Але щеня не стало їсти й продовжувало дивитися на чоловіка з серйозним виразом мордочки.

— Ти тільки подивись — він чекає на м’ясо, — захоплено сказала я, дивлячись на щеня.

— Тоді хай чекає, поки охолоне його м’ясо, а ми будемо вечеряти, — чоловік почав накривати на стіл смачну вечерю.

— Так, — я поспішила допомогти чоловікові. Ми сіли за стіл і почали їсти. Річард почав стрибати й невдоволено гавкати на нас, вимагаючи своє м’ясо. Це нас розвеселило.

— Так, характер у нього явно як у тебе, — заявив мені чоловік.

— Що? — я була здивована, адже так і не встигла добре познайомитися зі щеням за два дні. Навіть не наважилася його погладити.

— Ти теж шкідлива, коли хочеш щось смачненьке з’їсти. Хай трохи зачекає — і теж отримає м’ясо. — Тут і не посперечаєшся, — подумала я, насолоджуючись котлетою.

Я усміхнулася Річардові, який уже втомився гавкати й просто мовчки ліг на підлогу. Зробив дуже сумне личко й тільки дивився, як ми їмо. Мене це сильно засмутило.

— Гаразд, — сказав чоловік і покришив зварений у кульці фарш у тарілку Річардові. Відчувши смаколик, Річард схопився з підлоги й почав їсти. Тепер ми могли повечеряти разом.

— Як мило… — захоплено сказала я.

Річард з’їв усе до останньої крихти й ліг біля тарілки спати.

Ось відредаговані розділи 5–7 у тому ж стилі, як попередні: без жодних змін змісту, лише граматика, пунктуація, орфографія, узгодження родів і відмінків.

Розділ 5. Річард і ваза з квітами

Так минали дні, і невдовзі Річард став більш грайливим і добрим.

Я сиділа й працювала за комп’ютером над своєю новою книгою. Річард бігав по кухні й чимось грюкав, але я не звертала на це уваги, адже він завжди так робив. Лише коли я почула звук розбитого скла, я підхопилася зі стільця й пішла на кухню.

Маленький Річард сидів біля розбитої вази з квітами й нюхав їх. Я навіть не можу передати, як злякалася за свого малюка, адже всюди було скло й вода. Здавалося, Річард і сам розумів, що зараз не варто рухатися — його більше цікавили квіти, які хаотично валялися на підлозі. Він навіть спробував їх на смак. Я обережно підійшла до Річарда й перенесла його на диван. Щоб йому не було нудно, я поклала йому на диван троянду. Він почав гарчати й гавкати, вириваючи з неї пелюстки на підлогу. Він так стрибав і радів новій іграшці. Бідна квітка — вона не прожила й дня. Як Річард умудрився розбити вазу з квітами, я так і не дізналася, адже вона стояла на столі й здавалася надійною.

— Ти просто диво, — я милувалася цим чудовим карапузом. Я зібрала квіти й уламки з підлоги, потім витерла підлогу від води. У цей момент Річард ліг і почав спостерігати за тим, що я роблю, так, ніби вивчав мене.

Розділ 6. Річард і подушка

Річард ріс не по днях, а по годинах, і незабаром наш пухнастий карапуз уже не вміщався у стару шапку. Тепер усе частіше він засинав біля нашого ліжка, але чомусь не любив подушку. Вона була синього кольору, невеликого розміру, з ворсом. Можливо, щеня сприймало подушку як ворога, і в один прекрасний день воно вирішило з нею розправитися.

Це був один із тих днів, коли я готувала щось смачненьке на кухні, повністю заглиблена у свої думки. Я чула, що Річард бігає й щось гризе, але й уявити не могла, що побачу подушку, розірвану на шматки, розкидану по всій спальні.

Задоволений Річард витягував наповнювач із розірваної подушки й гарчав на неї, наче переміг лютого ворога. Я була зачарована й зовсім не засмутилася, хоча саме мені довелося це все прибирати.

— Ой, ти дурненький, це ж подушка для твого сну, — сказала я. Річард радісно виляяв хвостиком і качався на спині в шматках пуху. Річ було зовсім не в подушці, а в тому, що він уже звик спати там, де йому захочеться.

Невдовзі чоловік повернувся додому й, дізнавшись про все, що зробив Річард, був вражений тим, наскільки щеня активне.

Розділ 7. Річард і нашийник

Настав довгоочікуваний ранок. У цей день ми збиралися вперше вивести Річарда на прогулянку надвір. Того дня ми придбали для нього зручний і милий бузковий нашийник, щоб у майбутньому можна було брати його на тривалі прогулянки до парку.

— Отже, красунчику, давай приміряємо твій новий нашийник, — сказав чоловік і присів біля Річарда, погладивши його по голові. Мій чоловік спритно надів нашийник на Річарда так, що наш малюк не одразу звернув на нього увагу. Після того як чоловік надів нашийник на цуценя, він відпустив його побігати по зеленій траві в парку, не відходячи далеко, бо Річард любив підбирати все з землі й міг спокійно проковтнути камінчик або щипати травичку.

Так минали дні, наш малюк ріс і дорослішав. Незабаром Річард звик і до нашийника, і до прогулянок. І, скажу вам по секрету, я навіть наважилася погладити його за кілька днів.

Мені вистачило всього кількох днів, щоб полюбити цього милого й доброго цуценяти. Він не був схожий ні на кого з нас із чоловіком. Характер у нього був гордий, а вдача — грайлива.

Розділ 8. Річард і палець

Річард уже освоївся в нашому домі й почувався в ньому господарем. Тепер наш маленький щеня міг робити все, що йому заманеться. Не скажу, що він перестав красти шкарпетки, але став робити це рідше. Тепер його більше за все цікавили пальці на ногах, а точніше — пальці на ногах мого чоловіка. Якось мій чоловік спав, лежачи на дивані. Його нога звисала з дивана, і, звичайно ж, на ній не було шкарпетки.

Я займалася якимись справами по дому, але почула крики й одразу ж прийшла на кухню. Уявіть, як я оторопіла від того, що побачила: маленький пухнастий клубочок на ім’я Річард гризе великий палець на нозі мого чоловіка, а той кричить від болю.

Скажу вам — дуже кумедна ситуація. Я не знала, що робити. З одного боку, я розуміла Річарда — адже він любив щось погризти. Але з іншого боку, я розуміла чоловіка — це було боляче.

Чоловік різко прибрав ногу, і тут сталося те, чого не очікував ніхто з нас. Річард почав скавчати й дряпати щось на своїй мордочці лапою.

— Любий, щось трапилося. Річард дивно себе поводить, — сказала я, злякавшись за щеня, бо він дійсно поводився дивно.

— Зараз подивлюся, зачекай, — сказав чоловік, узяв маленького Річарда на руки. Як з’ясувалося, чоловік, випадково висмикнувши свій палець із зубів Річарда, вибив йому зуб.

Тепер Річарду було боляче, а ми не знали, що робити. Ми ніколи не стикалися з тим, що у собаки теж можуть випадати зуби. Я почала шукати телефон, щоб зателефонувати ветеринару.

— Алло, добрий день, Вікторіє. Тут трапився такий неприємний інцидент. Ми не знаємо, що робити — у нашого щеняти випав зуб, йде кров, — у паніці сказала я.

Ветеринарка спокійно відповіла:

— Нічого страшного. Привозьте свого щеня, я подивлюся, що там із його зубом, — спокійно сказала ветеринарка й поклала слухавку.

Мій чоловік навіть не знав, що сказати. Він відчував провину — через нього тепер у Річарда не було переднього верхнього ікла, і ми не знали, чи виросте він знову. Ми дуже швидко зібралися й викликали таксі. Звичайно, Річарда вже не можна було перевозити в його улюбленій шапці, тому ми взяли маленький плед жовтого кольору й загорнули Річарда. Щеня притих і був зовсім сумним, не схожим на себе.

Дорогою ми з чоловіком не промовили й слова, але дуже хвилювалися — нам було трохи лячно за нашого щеняти.

Ветеринарка мило усміхнулася, коли побачила нас.

— Ну що, показуйте, що ви там накоїли, й розповідайте, що сталося, — сказала вона, починаючи оглядати Річарда. Щеня відсовувалося й не хотіло, щоб до нього торкалися. Хоч наша ветеринарка була доброю, але щеня почало вищирятися й гарчати.

— Не хвилюйся, малюк, я тобі допоможу, — сказала ветеринарка, обережно намагаючись відкрити рот Річарду. Але Річард виявився розумним песиком і просто почав бігати по столу, на якому його оглядали. Вона зробила кілька спроб його спіймати, але зрештою зрозуміла, що це марно. Адже якщо Річард так крутитиметься, його не можна буде оглянути.

— Що ж, комусь із вас доведеться його потримати, щоб я могла оглянути його зубчик, — сказала ветеринарка й подивилася на мого чоловіка. Чоловік нічого не відповів і просто взяв Річарда на руки, щоб ветеринарка могла його оглянути.

— Ну, що тут у нас? Усе зрозуміло — нічого страшного. Цей зубчик скоро виросте знову. Можете не хвилюватися. Ось ліки для зменшення болю, але не давайте йому нічого твердого найближчим часом — поки зубчик не почне рости. А там уже він сам щось захоче погризти — тоді можна буде давати більш тверду їжу, — ветеринарка погладила Річарда по мордочці.

— Ви знаєте, докторе, він гриз мій палець на нозі, і я випадково висмикнув ногу, але не думав, що так легко нашкоджу своєму щеняті, — сказав мій чоловік, погладжуючи Річарда по його нахабній мордочці.

— Ви знаєте, це не поодинокий випадок. До мене в клініку приносять тварин, навіть хом’ячків, які ламали зуби об кістки рук своїх господарів, — усміхнулася ветеринарка, щось виписала й приклала маленьку ватку до рани нашого щеняти. Через деякий час Річард знову повеселішав.

— Подумати тільки, а я так хвилювався, що у Річарда не виросте новий зуб, — сказав чоловік, загорнувши Річарда в ковдру.

Ветеринарка пояснила, що час від часу потрібно спеціальним розчином обробляти ранку й не давати твердої та шкідливої їжі, й відпустила нас додому.

— Ось ти дурненький, — сказала я Річарду, обурюючись через щирі переживання.

— Боже, я так хвилювався, що в нього більше не виросте зуб, — врешті-решт вимовив мій чоловік. Хоч його палець на нозі теж постраждав, але наш цуцик відзначився. І знаєте що — щойно в Річарда почав різатися новий зуб, він знову почав гризти пальці. Але вже на руках. Тільки це вже інша історія.

Розділ 9. Річард і перший гість

Сьогодні був один із тих днів, коли ми запросили до себе додому гостя. До нас мала прийти мама мого чоловіка, щоб випити кави, поспілкуватися та побачитися з нами. Скажу вам, що ми не сказали їй, що завели собаку, адже вона боялася собак. Хоча Річард був чарівним цуценям, але все ж він був собакою. Спочатку ми обговорили з чоловіком, що замкнемо Річарда у спальні, щоб він не налякав маму мого чоловіка.

Я все облаштувала у спальні для Річарда, щоб йому не було нудно: залишила багато іграшок і, звичайно ж, смаколиків. Річард, звичайно, зрадів усьому, що я йому залишила, але з підозрою поглянув на мене. Адже я зачинила його у спальні, чого раніше ніколи не було — він міг спокійно ходити туди-сюди, ні в чому собі не відмовляючи.

Я приготувала собі каву, а мамі Оксані — чашечку гарячого чорного чаю, а також смачне печиво, і ми сіли поспілкуватися. Чоловік тим часом пішов у своїх справах.

— Я давно не була у вас у гостях. Розповідай, що у вас нового і що цікавого? — почала питати мене Оксана.

— Нічого цікавого не відбувається, все по-старому. Працюємо, вчимося і мирно живемо. Ось нещодавно… — я згадала, що хотіла розповісти історію із зубом, але не змогла.

— Що сталося нещодавно? — запитала з цікавістю Оксана.

— Та нічого страшного, просто щось із голови вилетіло. Краще розкажіть, як у вас справи? Чим ви там займаєтеся? Що робите? Як робота? — намагалася я перевести розмову в інше русло. Але ви знаєте, що наш пустун Річард тихо сидіти не вмів. І незабаром із спальні почали долинати дивні звуки гарчання та гуркоту.

— Що там відбувається? — запитала Оксана, підвівшись і прямуючи до спальні. Я не встигла її зупинити, і двері до спальні відчинилися. Скажу вам, її обличчя виражало одночасно жах і захоплення.

— Я можу все пояснити, — почала я. Хоча, насправді, що я могла пояснити? Це була собака, цим усе було сказано.

Річард, побачивши відчинені двері, кинувся до своєї миски з їжею. Ви знаєте, ми продумали все, але забули прибрати миску Річарда з кухні. Таємниця шуму була розкрита. Можу сказати, що мама Оксана пішла з нашого дому блискавично, не сказавши при цьому ні слова. Схоже, чарівність Річарда на неї не подіяла.

Я в паніці зателефонувала чоловікові й розповіла про те, що сталося, але почула лише сміх. Він уже знав про подію від мами й просто був вражений. Як виявилося пізніше, чарівність Річарда все ж подіяла на маму чоловіка. Вона просто пішла, щоб купити йому смаколиків. Незабаром вона повернулася додому — минуло буквально кілька годин.

Оксана принесла різні гризунці та смаколики.

— Ви так різко пішли й, не сказавши ні слова, що я злякалася. Подумала, що ви злякалися Річарда. Вибачте, що не сказали про те, що ми завели собаку. Просто ви так несподівано вирішили прийти, що ми не встигли вас підготувати, — почала виправдовуватися я, але у відповідь побачила лише усмішку на обличчі Оксани.

— Ти знаєш, я боюся великих собак, але маленьких і добрих дуже люблю, — у руках у Оксани була величезна сумка зі смаколиками для Річарда. Більшість із них були на кісточці, які треба було гризти, але от невдача — у нашого малюка не було зубчика, і йому не можна було тверду їжу.

— Велике спасибі, але нещодавно сталася подія, яка нас засмутила: загалом, Річард зламав зуб.

— Як таке могло статися? — запитала Оксана сумно, поклавши пакет на стіл.

— Річ у тому, що Річард хотів погратися з пальцем на нозі вашого сина, а Саша різко смикнув ногою й випадково вибив Річарду зуб. Ветеринар сказав, що це не страшно, що зуб виросте новий, але поки йому не можна тверду їжу.

Річард відчув запах смаколиків і прийшов їх просити. Тут нам обом стало і смішно, і трохи сумно. Ми посміялися, і я дала Річарду м’який смаколик, який купила перед цим. Річард задоволений пішов із ним гратися.

Розділ 10. Річард купається

Річард пробув у нас досить довгий період часу, і нам захотілося його викупати. Ми не знали, як це зробити правильно, тому подумали, що якщо ми наберемо в нашу невелику ванну води, то Річарду має сподобатися.

Ми знали, що лабрадорам подобається вода і купання, але ще не встигли його купати. Ми підготували все необхідне, взявши великий махровий рушник, спеціально куплений для Річарда.

Поки я набирала теплу воду у ванну, мій чоловік намагався впіймати Річарда. Щеня сприйняв це як гру і почав тікати. Невдовзі чоловік упіймав Річарда. Він приніс його у ванну, але щеня намагався вирватися, і здавалося, що йому не сподобається те, що ми збиралися робити.

— Опускай його у воду повільно, спочатку лише лапки, щоб він відчув теплу водичку, — сказала я чоловікові, ще раз перевіривши рукою воду на теплоту. Вона була достатньо теплою.

— Добре, буду його опускати повільно у воду, не хвилюйся так, — сказав чоловік і почав опускати Річарда у воду повільно, спочатку лише лапки щеняти. Коли лапи Річарда торкнулися води, той почав активно махати ними туди-сюди, ніби намагався плисти. Я вам скажу, що в нього, як у лабрадора, це було закладено на генетичному рівні, але ми не знали, спрацює це чи ні.

Річард був по-справжньому щасливий: він усе активніше й активніше махав лапами, поки ми не опустили його повністю у воду. Тепер наш малюк плавав, і йому це дуже подобалося. Спочатку чоловік тримав його за животик, щоб той тримався на поверхні, але згодом зрозумів, що Річард може плисти сам, і відпустив його.

Тут сталося несподіване — Річард пірнув із головою під воду. Ми страшенно злякалися.

— Швидше діставай його з води! — почала я панікувати й намагатися щось зробити. Але ми не встигли нічого зробити, як Річард виринув із води, ніби нічого й не сталося. Здавалося, що він просто пірнув подивитися, що під водою, і повернувся назад. Зізнаюся, це був перший і останній раз, коли я його купала, адже мене лякали такі моменти. А от чоловік почав від душі сміятися, бо зрозумів, що наш Річард — справжній водолаз і що він буде безмежно любити воду.

— Не хвилюйся, люба, він просто пірнув подивитися, що під водою, — сказав чоловік, продовжуючи посміхатися й спостерігати за тим, як Річард плавав з одного кута ванни в інший.

— Ти навіть не уявляєш, як я злякалася, коли він пірнув під воду! — Річард, ніби почувши ці слова, пірнув ще раз, і тут мої нерви не витримали. Я пішла принести рушник, адже мене страшенно лякало, коли він так робив. Хоча мого чоловіка це неабияк розвеселило.

— Я піду принесу рушник і будемо завершувати його купання. Багато часу у воді — це не корисно, він ще маленький, — сказала я. Я розклала рушник на підлозі у ванній. Чоловік дістав Річарда й посадив його на рушник. Оскільки я не дуже акуратна людина, Річарда витірав чоловік: він обережно витер йому вушка, витер мордочку й почав витирати передні лапи. Але тут у Річарда прокинувся бешкетник — він почав струшувати з себе воду в різні боки, забризкавши все навколо.

Річард почав перетягуватися з чоловіком рушником. Чоловік намагався забрати у Річарда рушник, а Річард ричав і забирав його назад.

— Любий, будь обережніший, у нього залишився один зуб. Тож не бешкетуйте занадто, — сказала я. Схоже, мій чоловік зовсім про це забув. Так ми втратили і другий зуб Річарда: у перетягуванні чоловік усе ж виявився сильнішим. Ми виявилися поганими господарями, адже у нашого щеняти тепер не було двох передніх великих іклів. Але цього разу ми вже не поїхали до ветеринара, адже точно знали, що потрібно робити. Добре, що я завчасно купила м’який корм, який Річард міг без зусиль їсти, не користуючись зубами.

Тепер, коли Річард ричав, він не виглядав серйозним псом, адже без своїх передніх іклів він був як дитина без зубів і зовсім не викликав страху.

— Можемо спробувати сушити його феном, — запропонувала я, дивлячись на чоловіка, який тримав у руках черговий зуб Річарда.

— Можемо спробувати, — сказав чоловік і увімкнув фен. Але тут Річард злякався: фен був гучним і дув на нього теплим вітром, лякаючи щеня. Помітивши це, ми одразу вимкнули фен і залишили його висихати самостійно. Хоч Річард і бігав по всьому дому, залишаючи мокрі сліди, але нам подобалося, що, втративши другий зуб, Річард залишився бадьорим і веселим — мабуть, так на нього подіяло купання.

Ми нагодували нашого колобка й дали йому повну свободу дій. Річард розлігся спати на лінолеумі в кухні — здавалося, його зовсім не турбувала відсутність двох зубів.

Розділ 11. Річард і шкарпетки

Минув приблизно тиждень відтоді, як Річард з’явився в нашому домі. Спочатку я не помічала, як дивним чином із кошика для білизни зникали наші речі. Мені здавалося, що я просто щось загубила. Я навіть почала думати, що в нас у домі завівся крадій. І все тому, що почали зникати шкарпетки — якимось загадковим чином. Скільки б я не перевертала весь дім і не шукала, так і не могла знайти другу шкарпетку з пари. Хоча, думаю, ця проблема знайома навіть тим, у кого немає собаки.

Одного вечора я помітила, що, поклавши в кошик десять пар шкарпеток, кілька з них зникли. Не подумайте, я не рахую шкарпетки, але це було дивно — я точно знала, скільки їх поклала. Я одразу поглянула на Річарда, але щеня бавилося своєю іграшкою. Ми купили йому гумову кісточку, яку він любив гризти, лежачи на лінолеумі на кухні. Я подумала, що, напевно, є якесь логічне пояснення, куди діваються шкарпетки, і почала спостерігати за поведінкою нашого щеняти.

Усе було як зазвичай — Річард грався, спав, їв і поводився абсолютно нормально. Я поділилася своїми спостереженнями з чоловіком і сказала, що це дивно: у домі почали зникати шкарпетки. І все б нічого, якби це була одна пара, — але зникло кілька, і я була впевнена, що не могла їх загубити. Але от біда — як перевірити те, що неможливо перевірити?

Ми лягли спати, як завжди. Тільки цього разу чоловік змерз у ноги й одягнув свої улюблені махрові чорні шкарпетки. Оскільки він любить укриватися лише наполовину, одна з його величезних ніг виглядала з-під ковдри. Річард, як завжди, влаштувався біля ліжка на м’якому килимку й спокійно сопів уві сні.

Я заснула досить швидко, але прокинулася від дивного гарчання. Я подумала, що Річард знайшов іграшку й вирішив погратися серед ночі, але уявіть моє здивування, коли я відкрила очі й побачила, як Річард стягує шкарпетку з ноги мого чоловіка. Тут мені все стало зрозуміло: нашим таємничим викрадачем шкарпеток був наш пес. Мій чоловік спав так міцно, що навіть не відчув цього.

Я вирішила не видавати, що не сплю, і поспостерігати, що ж робитиме цей маленький бешкетник. Річарду не одразу вдалося зняти шкарпетку з величезної ноги чоловіка, але він виявився дуже спритним, і з часом йому таки вдалося її стягнути. Тепер таємниця була розкрита, але мені все ще було цікаво — куди поділися всі інші шкарпетки? Я ж обходила весь дім і ніде їх не знаходила.

Я продовжила спостерігати. Після короткої гри зі шкарпеткою Річард поніс її у бік кухні. Я тихенько встала й пішла слідом. Уявіть моє здивування, коли я побачила, як Річард пролазить у невелику дірку в дивані. Цю дірку майже не було видно. Я була шокована: спочатку він відірвав шматок оббивки, а вже потім почав туди носити шкарпетки. Я не стала будити чоловіка й вирішила розповісти про це вранці.

Це був пізній ранок, адже у нас був вихідний, і ми вирішили поспати довше. Признаюся — цього ранку чоловік прокинувся раніше за мене. Я прокинулася від не дуже приємної новини — він розбудив мене словами:

— Прокидайся, Річард зник. Я не можу його знайти.

З просоння я не одразу зрозуміла, що відбувається, і в паніці забула про те, що бачила минулої ночі.

— Що ти кажеш, любий? Я впевнена, він десь у домі. Він же не міг піти сам, — сказала я сонним, але впевненим тоном.

— Я не можу його знайти. Він навіть не реагує на запах смачної їжі, яку я йому вже приготував, — у голосі чоловіка звучало тривожне хвилювання. Адже Річард ніколи не відмовлявся від їжі.

І тут я згадала, як він спритно сховався в дивані.

— Любий, на тобі лише одна шкарпетка, — сказала я, усміхаючись, помітивши це вперше.

Чоловік подивився на ноги — і справді, на ньому була лише одна шкарпетка. Він цього не помітив, бо в домі ходив у пухнастих капцях.