Bezpłatny fragment - Незрозумілі громадяни і їх особливості

Пролог

Десята чернетка.

Не хочу забігати наперед, але часу в мене залишилося мало — дуже мало, щоб переказати тобі все побачене й почуте.

Я не письменник, і оповідач з мене нікудишній. Але якщо є історія — її потрібно розповісти. Я так вважаю. Вона має бути розказана хоча б невеликій групі людей, до якої належиш і ти.

Зараз я на вокзалі й думаю про це. Їх так часто романтизують… не знаю, чи це правильно, але саме тут — сидячи на лавці, у старій, порваній куртці, з натягнутим капюшоном — у мене вперше за довгий час з’явилася вільна година, щоб дочекатися свого потяга й прокрутити в голові все, що сталося.

Так було завжди? Чи щось пішло не за планом?

Я хотів би сказати, що сталося щось, що розділило моє життя на “до” і “після”, але це будe неправдою. Адже цього „щось” не існувало.

Я вже народився таким. І мої батьки теж. І їхні батьки. І ти теж. Усе це — лише причинно-наслідкові зв’язки, і жодних поділів на “до” та “після” не існує.

Та, мабуть, один ключовий момент я все ж для себе виділив — день, коли зустрів своїх друзів. Гадаю, він і був переломним. Якби не вони…

Я підняв погляд і подивився на жінку, що човгала повз.

Якби не вони, я б тут не сидів. Якби не вони — цієї книги просто не було б.

Нехай тебе не лякає похмурий початок. Ця книга не про привидів. І я не залишуся ним до кінця історії. Це оповідь навіть не про мене — вона про дружбу і про ті таємниці, які ховає цей світ.

Розділ 1

Я мертвий. Це перша думка. Тіло не слухається, на груди тисне щось важке. Навколо — сирість, пил і тиша.

З труднощами підводжуся, оглядаюся й намагаюсь згадати хоч що-небудь.

Це моя кімната? Чому я помер? І взагалі, звідки така впевненість, що я помер? Дурня якась. Напевно, це просто божевільний сон — ну не може людина ось так прокинутися і зрозуміти, що вона померла.

Я встав, в очах потемніло — і я знову сів. Гарна спроба. Зробивши кілька глибоких вдихів і видихів я знову піднявся — цього разу вдало. Ну, вже краще.

Маленькими кроками підійшов до столу, сів на стілець і потер скроні, намагаючись полегшити головний біль. З вулиці долинали звуки моторів, десь грюкали двері магазинів. Крізь щільні штори пробивались промені полуденного сонця.

Я не пам’ятав ні вчорашнього дня, ні, здається, цілого тижня до цього. Але зараз мене це мало турбувало. Єдина думка не давала спокою — і, зізнаюсь, лякала: моє тіло мертве.

Не знаю, яка частина мозку відповідає за інстинкт самозбереження, але вона спрацювала в мене зовсім не вчасно. Разом із переконанням, що я помер, з’явився страх смерті. Парадоксально, але я боявся померти, вже будучи мертвим.

Гаразд. Треба довести собі, що це не правда.

Я обвів поглядом кімнату: ручка й книжки на столі, навпроти — велика шафа, метри два заввишки. Одяг розкиданий усюди. Важкі темні штори тягнуться від самої стелі до підлоги й щільно закривають вікно.

Відсутність пам’яті пояснювалась фактом смерті, але лише одна половина мого розуму приймала це пояснення. Інша ж наполягала: я живий, і мушу це довести.

Крок за кроком я наблизився до вікна. Сонячні промені вдарили в очі, змушуючи прижмуритися й відвернутися.

Може це дійсно сон? Я обережно підняв чашку зі столу.

Отже, предмети піднімати я можу — значить я живий. Тепер треба з кимось поговорити.

Пам’ять потроху почала повертатися. Я пригадав образ одного друга — рудого хлопця з веснянками. І ще — що я живу у Британії. Батьки десь далеко, уже давно мешкають за кордоном. Мені це здалося природним, наче так було завжди і так і мало бути.

Чудово, — подумав я з полегшенням, — хоч щось. Але невдовзі усвідомив, що не розумію, де саме перебуваю.

Ні, головою я розумів — я у своїй кімнаті. Але що це за будинок? Де він?

Я вдивлявся в підлогу, напружено намагаючись згадати бодай щось. Минуло хвилин двадцять, але все марно — повна амнезія.

Може, це таки падіння з ліжка? Є лише один спосіб перевірити.

Зібравшись із силами, я пошкутильгав до коридору — а звідти, хитаючись, просто до вхідних дверей.

Мене зустрів невеликий тамбур. У кінці його — важкі залізні двері, які я, не без зусиль, відчинив.

За ними були гарні гвинтові сходи, схожі на ті що знаходяться у маяках. І ось, я вже надворі.

Листопадове сонце ховалося за хмарами, ось-ось мав початися дощ. Тоді мене вразило усвідомлення смерті — велосипедист проїхав просто крізь мене.

«Отже, я таки помер», — спокійно промайнуло в голові, і холод пробіг уздовж спини.

Але страх не скував мене. Поки я йшов по сходах, нав’язлива думка вже перетворилася на майже звичну реальність, як в поганому сні. Я сприйняв факт смерті як даність. Хоч дивно: чашку я підняти можу, а велосипед зупинити — ні.

Хвилину я стояв серед дороги, пропускаючи крізь себе перехожих, і міркував, що робити далі. Може, це сон. А може, я дійсно з’їхав з глузду, і мені потрібен психіатр.

Зверху, з ліхтарного стовпа, почувся крик ворони. Вона дивилась просто на мене й гучно каркала.

— Ти мене бачиш! Ну хоч хтось, — зрадів я, але одразу спантеличився. — Як ти мене бачиш? — Шкода, що ворони не розмовляють.

Птах продовжував кричати, потім злетів угору й пересів на ліхтар трохи далі. Там він сів і знову почав крякати й дивитися на мене. Вона намагається мене покликати. Спочатку я відкинув цю думку, але з іншого боку — що ще робити? Стояти отак посеред вулиці? Я глянув на неї ще раз. Ворона не відводила погляду.

Ну гаразд. Я рушив за нею. Коли я наближався, вона перелітала далі, з ліхтаря на ліхтар, і так — поки не дістались до вузької вулички без освітлення. Там вона спустилась на землю, продовжуючи каркати і кликати за собою.

Ми йшли так, мабуть, із пів години.

Я ледве встигав за нею, вулиці здавалися знайомими, ніби я вже бував тут. Може, хоч так повернеться пам’ять.

— Куди ж ти мене ведеш? — час від часу питав я ворону. Але відповіді не було. Люди все так само проходили крізь мене, погоду я не відчував — ні холоду, ні тепла. Було дивно комфортно, наче так і має бути.

Нарешті вона зупинилась біля старого відреставрованого будинку. Я підійшов, лишалося метрів десять, і тоді вона просто злетіла вверх і зникла.

Я, задихаючись, стояв ошелешений і дивився їй услід — вона просто полетіла? Майже годину я гнався за дурною вороною, яка завела мене Бог знає куди, — і просто полетіла. Дурна ворона, всі б їй пір’я повищипувати. Тепер я Бог знає де. Де я взагалі?

Мій погляд привернули двері праворуч від мене — точно, тут живе один із моїх друзів — Патрік, той самий рудоволосий хлопчина.

Я ще раз подивився високо на похмуре небо, куди полетіла ворона.

— Гаразд, дякую тобі, — подумки подякував я вороні.

Я знав, що вона не почула моєї подяки, але все одно мені стало спокійніше. Якось дивно все це, подумав я.

Двері в дім виявилися відчиненими. Я почав підніматися поверхами, намагаючись на око визначити, у які двері мені треба зайти. Дорога металева — ні. Звичайна біла, з потрісканою фарбою — теж ні. Стара дерев’яна… я задумався — мабуть, так. Так, це двері його квартири. Я впізнав їх за різдвяним дзвіночком, який висів там цілий рік, чекаючи свого часу.

Постукати? Чи… можна спробувати пройти крізь них? Я торкнувся рукою дверей — ні, не можна. Я постукав. Патрік зазвичай спить у такий час, промайнуло в голові, або тиняється десь у місті.

За хвилину я постукав ще раз. Потім почав сильно тарабанити, поки не почув нервове бурчання з-за дверей.

— Йду… — проворочав хлопець хрипким голосом. — Хто там?!

— Це я, Джек, — прокричав я у відповідь.

— Хто там, я питаю?! — було очевидно, що він мене не чув. Звісно, як можна почути привид.

Та все ж Патрік обережно відчинив двері, і першою в отворі показалася його ліва рука з битою. Вийшовши на сходову клітку, він голосно викрикнув:

— Ну хто тут, чорт забирай?!

— Це я, Патрік, це я… — мої спроби були все так само безуспішні.

— Кляті сопляки… колись я вас спіймаю, — прошепотів Патрік і вже збирався повертатися.

— Не сумніваюсь, — поспішно промовив я й прослизнув крізь нього, перш ніж двері зачинилися.

У квартирі пахло смаженим м’ясом із приправами. Вона була схожа на мою, тільки світліша й охайніша.

— Хто там, синку? — долинуло з сусідньої кімнати.

— Та діти знову бавляться, мамо, все гаразд, — відповів він.

— І для них ти взяв биту?

Патрік почухав потилицю, розгублено глянув на биту й поставив її вбік.

— Мда, — прошепотів він і пішов усередину.

Я глянув на його маму в сусідній кімнаті — жінка років сорока п’яти, має каштанове волосся, лагідне обличчя з дрібними зморшками. Вона сиділа в кріслі-гойдалці, щось в’язала, дивилася телевізор. Її обличчя здалося мені знайомим, але згадати, звідки, я не міг. Гаразд, треба йти до Патріка.

Почуття радості від того, що я згадав хоч щось, переповнювало мене. А від того, що я знайшов свого друга — ще більше.

Я беззвучно зайшов до нього в кімнату. Одяг, книжки, якісь папери із записами були розкидані по підлозі. Патріка мало турбувало місце, в якому він жив, а його мама втомилася воювати з ним через відсутність порядку в його кімнаті. Тому стіни давно не фарбувалися, місцями пожовтіли, під стелею назбиралося море павутини. Кімната чимось нагадувала мою — стало зрозуміло, чому ми дружили.

Я згадав, що він захоплювався точними науками, і ніщо інше не могло зацікавити його так само сильно. А причиною цього спогаду стало те, що я застав його за столом — він нервово щось писав на аркуші. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це якісь рівняння з фізики.

Він був не схожий на маму: руде волосся, багато веснянок, карі очі, пухкі щічки з ямочками, ще й сутулився — коротше, повний набір особливостей. Він шалено щось писав.

— Патрік, — промовив я тихим голосом.

Він різко обернувся й насупив брови.

— Патрік! — цього разу я крикнув, але він лише покопирсався у вухах і знову повернувся до столу.

Я спробував ще кілька разів, але нічого не сталося. Можна було взяти якийсь предмет, але боюся, він навряд чи подумав би, що це я — швидше, якийсь полтергейст, і завтра вони з мамою вже б з’їхали звідси.

Я вимовив його ім’я тихим голосом — і, о Боже, він знову обернувся.

— Патрік, ти мене чуєш? — запитав я.

Він ще більше насупив брови.

— Що за чорт? — суворо спитав він.

— Так-так-так, це я, — я намагався говорити якомога спокійніше й тихіше. Було видно, що він мене чує, але дуже погано й, можливо, не все, що я кажу.

Тут я все ж вирішив ризикнути… Я потягнувся до ручки. Треба зробити це якнайшвидше й обережніше, щоб він не злякався й не утік. Або не закричав. Мені дуже не хотілося, щоб прийшла його мама.

Після секунди роздумів я різко підняв його ручку й почав писати:

«Не бійся. Це Джейк. Я помер. Я привид».

Він повернувся до столу, і на його обличчі з’явилася розгубленість. І не просто розгубленість — сильне нервове тремтіння. Деякий час він сидів, тихо дихаючи й не відриваючи погляду від напису.

Я подумав, що варто написати ще щось:

«Це справді я. Не бійся. Я помер. Не знаю як. Я не заподію тобі шкоди».

Він сидів іще хвилину.

— Це ти говорив? — ледве чутно прошепотів він, майже не ворушачи губами.

— Так, так, — двічі, повільно повторив я.

— Я чую… Як ти помер? — спитав він.

«Я не знаю», — написав я ручкою на аркуші. — «У мене відбило пам’ять. Я нікого не пам’ятаю, окрім тебе. Навіть батьків не пам’ятаю».

— А пам’ятаєш, який зараз місяць і рік? — тихо промовив він.

О ні, а що як я помер п’ятдесят років тому, і це син Патріка? Мене пронзив холодний піт.

«Ти син Патріка?» — написав я.

— Що?! Ні, це я — Патрік. Я просто спитав: зараз 2025 рік, — відповів він.

Мені полегшало. Після кількох секунд мовчання він повільно повернувся на стільці.

— Де ти? — несміливо спитав він.

— Просто перед тобою, — тихо промовив я.

Патрік тричі перехрестився й прочитав дивну молитву, яку, скоріш за все, сам вигадав:

„Боже, Боже, поможи,

Від привидів захисти.

Боже, Боже, поможи,

Дай мені прожити ще хоч трошки.”

Як не дивно, я нікуди не зник.

— Молитва тобі не допоможе, — спокійно промовив я.

— Забирайся до диявола! Я знаю, що ти не Джейк, і я тебе не боюся, клятий полтергейст! — прокричав Патрік а його обличчя набуло злісних рис.

— Як мені довести, що я — це я? — спитав я, але Патрік не почув, тому я написав це на аркуші.

Патрік почухав голову.

— Напиши, — задумався він, — щось, що знаємо тільки ти й я.

«У мене відбило пам’ять, я нічого не пам’ятаю, — написав я, — але я можу говорити, і ти можеш упізнати мене за голосом».

— Диявол уміє підробляти голоси.

— Чорт, Патріку! Якби я був дияволом, я б тебе вже вбив! Навіщо мені прикидатися Джейком?

Патрік підняв брови.

— Гаразд, якщо ти нічого не пам’ятаєш, як ти мене знайшов?

— Мене привела ворона, — прошепотів я, усвідомлюючи абсурдність сказаного.

— Ага, — кивнув Патрік.

— Це правда! — гірко вигукнув я.

— А де тебе поховали? — продовжив допит Патрік.

— Я не знаю. Я прокинувся, здається, у своїй кімнаті, — Патрік не змінив скептичного виразу обличчя. — Ти не віриш мені?

— Не знаю, — мій друг замислився. — Мені здається, диявол вигадав би щось розумніше за ворону.

Патрік закашлявся в кулак.

— Гаразд, припустимо, я повірив, — він скривився. — Чого ти хочеш?

«Розкажи мені все про мене, я нічого не пам’ятаю», — написав я.

Він розповів те, що я вже знав: що ми школярі, що ми у Британії. Про моїх батьків він нічого не знав, бо я ніколи про них нічого не розповідав. Нам по шістнадцять років, і в нас було найзвичніше, нудне підліткове життя — аж до того моменту, поки мене не вбили.

Моя смерть сталася понад шість місяців тому, і мене поховали на міському цвинтарі. Родичів у мене було небагато, тому прийшов тільки наш шкільний клас.

У мене підкосилися ноги, і я сів на ліжко, що стояло поруч. Я думав, що це сталося вчора… ну, можливо, кілька днів тому. Але шість місяців…

— Хто мене вбив? — прошепотів я.

— Я не знаю. Ніхто не знає. Ми були на вечірці в Томі, у нього вдома. Ти пішов із якимось хлопцем в окрему кімнату, але, сам розумієш, нам було не до того. Коли ми помітили, що тебе вже давно немає, пішли перевірити, чи все гаразд. Ти лежав мертвий, дивно склавши руки на грудях, і жодного хлопця поруч не було.

Я слухав і намагався згадати хоч якусь деталь, але не пам’ятав ані хлопця, ані самої вечірки, ані навіть того вечора. Патрік продовжив:

— Ми викликали швидку. Міл намагався робити тобі масаж серця, але безрезультатно. Лікарі сказали, що в тебе сталася зупинка серця — невідомо через що. Таке іноді буває. Ми не повірили в це й намагалися знайти того хлопця або хоча б якусь інформацію — хто він і як потрапив на вечірку. Але він наче випарувався в повітрі. Чорт, ніхто навіть не знав, у що він був одягнений.

Сидячи на ліжку, я нахилився й сплів пальці рук у замок за головою.

Хлопець, вечірка, зупинка серця… Я повторював його розповідь у голові знову й знову, намагаючись відтворити хоч якусь подію, але не бачив нічого, крім абсолютної темряви.

— Ей, ти ще тут? — спитав Патрік.

Я підвівся й написав на аркуші слова:

«Так, вибач, задумався. Повір мені — я це я, і мені потрібна твоя допомога. Я не хочу залишатися таким».

Патрік сидів, мовчки дивлячись на аркуш.

— Гаразд, припустимо, я й справді вірю. Що нам робити?

Я хотів якомога швидше повернутися у своє тіло — якщо це, звісно, можливо, адже воно поховане й, швидше за все, уже почало розкладатися.

Патрік про щось думав і дивився, як йому здавалося, на мене, але насправді — кудись убік. Потім спитав:

— Чувак, а ти бачиш інших привидів?

«Поки що жодного, і сподіваюся, не побачу», — написав я.

Мені й справді не хотілося бачити інших привидів — хто знає, що може принести така зустріч.

Патрік підвівся.

— Давай я тебе сфотографую. Кажуть, привидів видно на фотографіях.

Не чекаючи моєї відповіді, він узяв зі столу свій телефон, увімкнув камеру й зробив знімок.

Я відчув легке тремтіння й мурашки по тілу.

— Ні, нічого немає, — сказав він. — На, ось, подивись.

Він показав мені знімок — там нічого не було, але мені захотілося ще раз.

— Спробуй ще раз, — прошепотів я.

Він зробив ще кілька знімків. З кожним разом я відчував легке тремтіння, але на знімках мене знову не було видно.

— Зніми відео, — попросив я.

— Що? — він не розчув.

— Відео, відео, — спокійним тоном повторив я.

— А, хочеш відео? Гаразд, починаю знімати.

У мене почалося безперервне легке тремтіння — воно то посилювалося, то вщухало. За хвилину це стало схоже на хвилі в морі: вони то підступають, то відступають — так і це відчуття.

Я спробував упіймати його й утримати в найсильніший момент. У мене виходило контролювати його, і я спробував посилити.

— Чорт, Джейк, тут твій силует! — вигукнув Патрік.

Я намагався посилювати тремтіння ще дужче, але це забирало надто багато сил, і за мить я остаточно здався й перестав намагатися.

— Все, досить, — прошепотів я.

— Гаразд. Хочеш подивитися? — спитав Патрік.

— Так, покажи мені.

Він витягнув телефон і показав мені запис. Першу хвилину там нічого не було — лише порожня кімната. І ось, нізвідки, почав з’являтися ледь помітний силует. Це був я, але, крім чорного контуру, нічого не було видно.

— Джейк, це клято круто!

— Не впевнений, — вимовив я.

Зрештою, я ж був мертвий. Миттєва усмішка зникла з його обличчя.

— Давай зателефонуємо Мілу, може, він знає, що робити.

— Хто це, Міл?

— Це наш хороший друг, якщо ти не пам’ятаєш.

— Йому можна довіряти?

— Так, — упевнено сказав Патрік, — йому можна довіряти.

— Добре. Тільки не кажи, що я тут. Попроси зустрітися з ним — і тоді все йому пояснимо.

— Гаразд, — Патрік почав телефонувати Мілу. Після кількох гудків той узяв слухавку.

— Сподіваюсь, ти дзвониш, щоб віддати мені 50 фунтів, які позичив минулого тижня, — у телефоні почувся різкий грубий голос хлопця зі дивною музикою на тлі.

— Еее, ну майже. Міл, треба зустрітися, це терміново.

— Що знову сталося, кажи просто, — причмокуючи, пробурмотів він крізь шипіння.

— Так не можу, ти не повіриш. Це пов’язано з Джейком.

— Ти знайшов того виродка, який це зробив?! — вигукнув Міл після секунди мовчання.

— Ні, дещо краще. Ти зараз вільний? Ми приїдемо?

— Ми?

— Я… я хотів сказати — я.

— Гаразд, чекаю тебе, — Міл відключився.

— Готово. Ну що, вирушаємо?

— Так, — промовив я й рушив до дверей, коли Патрік мене зупинив:

— Зачекай буквально секунду, якщо ти не проти, — і він бігом сів за стіл.

Я зрозумів, що уривки моїх спогадів про цього хлопця підтвердилися — нічого важливішого за точні науки для Патріка не існувало. У школі він завжди був відмінником у цій галузі, чого не скажеш про гуманітарні предмети. Якби стояв вибір між тим, щоб урятувати людське життя або розв’язати нерозв’язне у світі рівняння, він би не вагаючись обрав друге. Тому, коли на його порозі стояв буквально живий привид, з яким він міг говорити, він вибрав фізику.

Я змирився з тим, що треба просто чекати, тому впав на ліжко й почав очікувати.

Поки я лежав, моя голова змушувала мене все глибше занурюватися у надра власної свідомості, намагаючись розворушити дрібні уламки спогадів, яких, по правді кажучи, майже не було.

Може, мої батьки щось знають? — майнула думка. — Чому їх не було на похороні? Навряд чи вони взагалі хоч щось знають.

Може, є ще хтось, хто за мною сумував? Може, у мене є дівчина? Теж навряд чи. Якби я пам’ятав Патріка, то пам’ятав би й її.

А може, Патрік…

— Ти тут? — мої думки перервав Патрік.

Я підвівся й підняв зі столу ручку та кілька аркушів, даючи йому знати, що я тут і ми можемо йти.

Патрік примружився:

— Давай я це понесу, а то літаюча в повітрі ручка й папери виглядають дивно. — Я віддав їх йому.

Розділ 2

Ми вийшли з дому й рушили вулицею. Здавалося, що мої відчуття загострилися: сонце підпалювало горизонт, небо рожевіло. Патрік крокував попереду. Я зрозумів, що абсолютно не пам’ятаю дороги до Міла — і самого Міла теж.

Мені безперечно подобалося це місто — сотні закладів, крамниць, кипуче вечірнє життя.

Здалося дивним, що я не бачу жодного собаки чи кота. Хотілося спитати у Патріка, де вони, але я вирішив дочекатися, поки ми дійдемо до Міла: у цьому шумі він би мене не почув.

Ми звернули на менш людну вулицю, сіли у трамвай і доїхали до кінцевої станції.

— Що це за місто? — спитав я.

— А це, це наш улюблений дощовий Лондон, і нічого кращого у всьому світі немає.

— А де всі собаки й коти?

— Еее… — Патрік почухав потилицю. — Зізнатись, не знаю. Виловили й з’їли, мабуть.

Нічого собі, — подумав я.

— Люди давно почали їсти собак і котів?

— Та я жартую, чого ти, — усміхнувся Патрік.

— А далеко нам іще йти?

— Хвилин тридцять, щонайменше.

Перехожі дивно поглядали на хлопця, який сам ішов вулицею й розмовляв ніби сам із собою, але цікавість, що на нього нахлинула, була набагато сильнішою.

— Ти відчуваєш спрагу? — спитав Патрік.

— Ні.

— А голод?

— Ні.

— А що ти відчуваєш?

Я замислився. Здавалося — нічого.

— Та нічого, мабуть. Я ж привид, — я на секунду подумав, — іноді важко дихати.

— Може, це була не зупинка серця, а удушення? — піднявши брови, спитав Патрік.

Я торкнувся рукою до шиї.

— Не хотілося б.

Ми пройшли ще кілометри два, поки не вийшли за місто. Я й уявити не міг, що Міл живе так далеко й щодня дістається до міста так довго й виснажливо… якщо взагалі дістається.

Мені стало якось не по собі від того, що я нічого не пам’ятаю — і, як тепер виявилося, нічого не відчуваю. Звісно, і раніше я нічого особливого не відчував, але тепер, коли це було сказано вголос, мені стало ніяково вдвічі сильніше.

Ми підійшли до потрібного дому, і Патрік почав натискати на дзвінок потрібної квартири, поки двері нарешті не відчинилися. Це був старий кам’яний будинок, прохолодний.

Я відзначив про себе, що трохи відчуваю холод — і запах вогкості.

На стінах висіли дешеві картини, куплені в переході, — символ того, що дім ще не занедбаний, а продовжує своє мирне існування разом зі своїми мешканцями.

— Так, цьому дому не завадив би ремонт, а то ця халабуда скоро завалиться. До речі, ти ще тут? — спитав Патрік.

— Так, так, — повторив я двічі.

— Добре, хотів переконатися, що я не з’їхав з глузду.

— Не хвилюйся, перший, хто з’їде — це я, — відповів я.

— Ха-ха, — нервово засміявся Патрік, — це я чую привидів, а не ти.

Ми піднялися на третій поверх, і Патрік постукав у двері. Нам відчинив хлопець зі світлим волоссям, незвично світлою шкірою та усмішкою від вуха до вуха.

— Патрік! Заходь, радий тебе бачити, — сказав він і міцно обійняв Патріка.

— Привіт, привіт, заходжу, заходжу, — заусміхався Патрік і почав заходити.

Ми зайшли до передпокою. Вигляд будинку ззовні повністю відповідав квартирам усередині — такі ж старі. Було помітно, як мешканці бідно, але намагаються надати приміщенню хоч якогось вигляду, щоб створити щось схоже на затишок.

Різного роду статуетки, сувеніри, привезені з інших країн, дешеві роздруківки з базару на стінах — усе це створювало по-домашньому теплу атмосферу.

— Як твої справи? — спитав Міл, поки Патрік знімав взуття.

— Чудово, у мене гарні новини, — віддихуючись, відповів той. — Ти казав, твої батьки поїхали у відпустку?

— Так, і пробудуть там ще два тижні, тож… — широко усміхнувшись, сказав Міл, — квартира повністю в моєму розпорядженні.

— Чудово, — Патрік випрямився. — Ходімо до тебе в кімнату, треба дещо показати.

— Знову твоя фізика? — Міл подивився на папери в руках Патріка й роздратовано закотив очі.

— А це, ні, — зітхнув Патрік.

Ми зайшли до кімнати Міла. Той з розгону стрибнув на стілець і майже його не перекинув, ногою підштовхнув інший стілець для Патріка, щоб той сів.

— Ти казав, це пов’язано з Джейком. То що там? — цікавість Міла тільки зростала.

— Коротше, він тут, — промовив Патрік.

— Що? Як це?

— Легше буде показати, — сказав Патрік і поклав аркуш і ручку на стіл. — Напиши щось, Джейк.

Я підняв ручку й написав: «Привіт, Міл, це Джейк». У Міла очі полізли на лоба.

— Чорт, чувак, це неймовірно! Як ти це робиш? — він витріщився на Патріка.

— Це не я. Це й справді Джейк, — відповів Патрік.

— Ой, перестань дурня клеїти. У чому фокус? — не вгамовувався Міл.

— Міл, привіт, — сказав я.

Він мовчки втупився в те місце, де стояв я.

— Що це?

Я підняв ручку й написав: «Я привид».

— Що за чортівня?! — Міл нервово підвівся зі стільця й почав бігати поглядом по кімнаті.

— Міл, тільки без нервів, — намагався його заспокоїти Патрік, тримаючи руки перед собою.

«Міл, усе добре», — написав я на аркуші.

Міл різко схопив аркуш і розірвав його.

— Це диявол, — заявив він тремтячим голосом, — або полтергейст.

— Ні-і-і, — протягнув Патрік, — я перевіряв, це точно Джейк.

— Як ти перевіряв?

Патрік на секунду замислився.

— Ну… ставив навідні запитання.

— Які?

— Це Джейк. Крапка.

— Але як?! — не вгамовувався Міл. — Привидів не існує.

— Тоді я — голос у твоїй голові, — сказав я. І, так, не варто було цього говорити — Міл не зрозумів жарту й почав витріщатися ще сильніше.

Я взяв із підлоги клаптики аркуша й написав: «Міл, я пожартував. Нам потрібна твоя допомога. Я помер, і в мене відбило пам’ять. Патрік, скажи йому».

Патрік почав розповідати все від початку до кінця й зробив великий наголос на тому, що читав молитву, і це не допомогло. Міл потроху почав розуміти суть того, що відбувається. На доказ Патрік показав йому відео зі мною, зняте на телефон.

— Це точно Джейк, наш Джейк, не злий привид Джейка, не диявольський двійник Джейка — просто звичайний Джейк.

Було дивно, що Патрік так сильно мене захищав. Мені неймовірно пощастило.

— Чорт, оце так… А ти бачиш інших привидів? — спитав Міл після довгої розповіді.

— Поки що не бачив.

— Я вже питав, — зітхнув Патрік. — Шкода, правда? Може, моя бабуся закопала якісь золоті злитки у дворі й забула сказати, — задумливо промовив він.

— Тобто це — «ні»? — спитав Міл.

Мене почув Патрік, але не Міл. І раптом я зрозумів, що чим довше людина перебуває поруч зі мною, тим легше їй мене чути. Я намагався «налаштувати» свій голос — говорив то тихіше, то голосніше, іноді пошепки — щоб упіймати, на якій гучності мене чутиме Міл.

— Ще жодного, — спокійно повторив я.

— А на кладовищі? — не вгамовувався Міл.

— Ми там не були, і не думаю, що це гарна ідея — туди йти, — відповів я.

— Чому?! — одночасно вигукнули хлопці.

— Я не хочу бути провідником між світами й виконувати прохання привидів, закінчувати їхні незакінчені справи, — у фільмах це завжди погано закінчується.

— Джейк має рацію, — сказав Міл, відкинувшись на стільці. — Але, знаєш, ми могли б знайти там допомогу. Може, вони знають, що робити в таких ситуаціях, як твоя.

Я замислився. Мені не подобалася сама ідея йти на кладовище.

— Хто ще, крім привидів, може спілкуватися з привидами? — спитав Патрік.

— Ну, не знаю… чарівники, екстрасенси, усякі шарлатани, відьми, ми з тобою, — почав перераховувати Міл.

— Точно! Джейк, — підскочив Патрік, — твоя тітка!

— Що? — опішив я.

— Вона ж то чаклунка, то ворожка.

— Що? Яка тітка? — Патрік, очевидно, забув, що я нічого не пам’ятаю.

— Ну, твоя тітка. Ти ж розповідав про неї, вона гадає на картах.

— Патріку, мушу нагадати, що я не пам’ятаю абсолютно нічого.

— Чорт, так, пробач, але якби ти згадав, вона могла б нам допомогти.

— У цьому немає потреби, — втрутився Міл, — моя сестра пам’ятає її. Вона ходила до неї гадати на картах.

— У тебе є сестра? — спитав я.

Патрік із Мілом подивилися один на одного й усміхнулися. Я ніби знайомився з ними вперше у житті.

— Так, є. І вона з батьками. Я їм напишу, але не знаю, коли вони відповість. У них же зараз ніч, тож, — він подивився на Патріка й на мене, — доведеться чекати щонайменше до вечора. Чим займемось?

— Пограємо у хованки? — усміхнувся я.

— Ні, точно ні, — відрізав Патрік. — Це моторошна справа — грати у хованки з привидом.

— Не знаю, як ви, хлопці, а я спати, — сказав Міл і впав на ліжко. — Я всю ніч працював, треба відпочити, якщо ми плануємо щось робити ввечері.

— Не знаю, Джейк, що хочеш? Можемо фільм глянути, можемо в шахи зіграти, якщо ти пам’ятаєш як.

Я пам’ятав, але мені хотілося якнайшвидше позбутися цього примарного стану. Здавалося, що чим довше минає часу, тим більша ймовірність залишитися таким назавжди. Я погодився на шахи, і ми сіли грати.

— З тобою все гаразд? — спитав Патрік.

— Так, усе нормально, — відповів я.

Ми просиділи до самого вечора в цьому старому домі з потрісканими стінами й протягами з кутів. Згодом, після кількох десятків партій, які я програв, Патрік заявив, що зі мною нудно, і пішов розв’язувати свої рівняння.

Я залишився сам на сам із шаховою дошкою та фігурами. Може, я теж був пішаком в цьому житті… або принаймні ферзем. Не хотілося бути ні тим, ні іншим, і вже точно не привидом. Хоча, подумав я, у цьому є свої плюси: мене ніхто не бачить. Я не збирався грабувати банки чи красти, тому швидко перестав вважати це плюсом. Я можу безшумно підкрадатися, але й лякати когось не збирався. Хоча… міг би разочок налякати Міла, поки він спить.

Мої думки перервав звук сповіщення на телефоні Міла — йому хтось написав. Я помчав до його кімнати. Патрік уже стояв там.

— Ох-хо-хо, погляньте на це! — Патрік розсміявся саркастично. — Та в нашого хлопчика, здається, любов! Хто вона? — він відскочив від ліжка, показуючи телефон Міла.

Той зістрибнув з ліжка й накинувся на Патріка.

— Віддай! — закричав Міл. — Це не твоє!

— Джейк, ти ловиш? Ти де? — крикнув Патрік, водячи очима по кімнаті й відбиваючись від Міла однією рукою.

— Давай, я тут! — сказав я, і Патрік кинув телефон по підлозі в бік мого голосу.

Я підняв телефон — мені страшенно хотілося дізнатися, хто вона і про що вони листувалися, але повага до друга переважила цікавість. Я простягнув телефон Мілу, який уже біг до мене.

— Забирай, — сказав я. Але Міл не встиг загальмувати, й, вигукнувши: «Щоб тебе чорти вхопили!», навалився на мене всім тілом — ми обоє впали.

Міл схопив свій телефон і підвівся.

— Як же це дивно — лежати на повітрі, вибач, Джейк, — захекано сказав він, простягаючи мені руку. Я підвівся з його допомогою — і мене осінило.

— На вулиці всі проходили крізь мене. Як ти зміг мене торкнутися?

Міл здивовано подивився на мене.

— Я не знаю, ти повинен знати — ти ж привид.

— Хто вона? — хитро запитав Патрік, підбігши до нас.

— Не ваша справа, два бовдури.

— Можна я буду твоїм дружбою на весіллі? — засміявся Патрік.

— Я найму спеціальну охорону, щоб тебе туди самого не пустили, — пробурмотів Міл.

— Та я жартую, — відмахнувся Патрік.

Патрік сів на ліжко Міла, підклавши ноги під себе.

— Ерика? Може, Ерика? — спитав він, звертаючись чи то до мене, чи то до себе. — Ні, Ерика занадто гарна для нього.

— Заткнись, — відрізав Міл і показав нам телефон. — Це батьки написали.

Ми схопилися з ліжка й підбігли до нього.

— Ну що там? — вигукнули в один голос.

— Та нічого, у них усе добре.

— А що з тіткою Джейка?

— Не знаю, зараз спитаю, — роздратовано сказав Міл і почав швидко набирати повідомлення. Після кількох хвилин тиші він заговорив: — Так, сестра пам’ятає її. У неї записана адреса — вона живе на вулиці Води, 44, квартира 11.

— Що це ще за вулиця Води? — спитав я.

— А я звідки знаю? Думаєш, це я їм назви вигадую? Це все дурні ліберали, — сказав Міл.

— Він поняття не має, що таке ліберали, просто любить так висловлюватися, — пояснив Патрік, глянувши на мене.

— Гаразд, а далеко це?

— У нашому місті немає такої вулиці, — відповів Міл.

— Та бо його тітка з Ліверпуля.

Настала ніякова тиша.

— Я поїду туди й знайду свою тітку, — сказав я.

— Я з тобою, — промовив Міл.

— Чорт, я обіцяв мамі провести канікули з нею… — занепокоєно сказав Патрік. Було видно, що він дуже хоче поїхати з нами, але не може.

— Канікули ж майже закінчилися, — заговорив Міл, — та й хіба часто випадає такий шанс — подорожувати з привидом?

— М-да, ти правий, Міл, але я все одно маю їй зателефонувати. Можна з твого домашнього?

— Питаєш! Звісно, можна, — після цих слів Патрік пішов на кухню.

— То що, Джейк, ти випадково не знаєш, де моя бабуся закопала сімейне золото?

— Що? Ні, з чого б це?

— Тоді поїдеш без квитка, — сказав Міл і хитро всміхнувся.

— Згода, — задоволено відповів я.

Міл сів за стіл і відкрив ноутбук, шукаючи квитки.

— Поїдемо нічним експресом — зранку вже будемо там. Не хочеш попередити тітку про приїзд?

— Гарна ідея, але в мене немає її номера.

— Я вже спитав у Ніки, у неї теж немає, — Ніка — це сестра Міла.

— Може, в неї є власний сайт, — припустив я.

— Може, — задумливо вимовив Міл і почав шукати. Через кілька хвилин він показав мені потрібний сайт. — Ну ось, не складно. Дзвонимо?

Я подивився на екран: у центрі — фото моєї тітки, решту сторінки займали руни, магічні символи, а в лівому нижньому кутку сиділа чорна кішка, яка пильно дивилася просто на відвідувача сайту.

— Давай. А що скажемо?

— Як що? Що ти тут. От вона зрадіє! — Міл хихикнув, дістав телефон, і в слухавці пролунали гудки.

— Алло, добрий день, це Лора?

— Так, добрий день, — почувся жіночий голос. — Що вам потрібно?

— Е-е, — Міл зам’явся, — це Міл. Я друг Джейка, вашого племінника.

— А, Міл, привіт. Я чекала дзвінка. Ви можете приїхати, — спокійно промовила жінка в слухавці. Міл здивовано глянув перед собою.

— Гаразд, дякую. Ми будемо завтра зранку. Вам зручно?

— Якнайшвидше, Міл, любий. Якнайшвидше, — сказала тітка Лора й поклала слухавку.

— Ого, вона й справді щось знає, — сказав Міл.

— Що саме?

— Ну, щось містичне. Чому вона чекала дзвінка?

Я замислився.

— Незабаром дізнаємося.

Міл подивився на монітор.

— Джейк, ми сумували. Справді сумували. Твоя смерть усіх шокувала.

— Розумію, — я нікого не пам’ятав і був мертвий, тому не сумував. — Хоч би швидше повернути людську подобу.

— Так, безумовно.

— Я з вами, хлопці! — з кухні повернувся Патрік і повідомив нам радісну новину.

— От і чудово! Наш потяг вирушає об 11 вечора з головного вокзалу. Я візьму щось перекусити, — сказав Міл, схопив свій рюкзак і побіг на кухню. — Нас чекають чудові деньки, чудові! — крикнув він із коридору.

Нічого так сильно не любив Міл, як подорожі, і нічого так не ненавидів, як нудьгу та бездіяльність.

— Не хвилюйся, ми повернемо тобі людську подобу, — звернувся до мене Патрік. — Сподіваюсь, — додав він після короткої паузи.

Дочекавшись десятої вечора, ми вийшли з квартири Міла, узявши із собою їжу та якісь таблетки, на яких наполіг Міл. Як він казав: «Краще хай вони будуть, ніж їх не буде», а слідом додавав: «Усе геніальне — просте» і «Зате ніхто не помре».

Наявність активованого вугілля, звісно, не гарантувала, що ніхто не помре, але якщо він у це вірив — то хай так і буде.

Ми рушили вниз безлюдною вулицею. Приємний теплий вітер обдував обличчя — я теж це відчував. На місто опускався вечір. Невеликі приватні крамниці вже були зачинені, у вітринах не горіло світло. Ми швидким кроком подолали кілька вулиць.

Удалині нам здався силует, що повільно йшов уперед.

— Хлопці, здається, це Емма, — сказав Патрік.

— Так, це вона, — підтвердив Міл.

— Хто така Емма? — спитав я.

— Ми разом навчаємося, — відповів Міл.

— Ммм… — скривився Патрік. — Не дуже хочеться зараз із кимось бачитися.

— Та годі, іншої дороги все одно немає. Ходімо, — кинув Міл.

Ми швидко наздогнали силует — це справді була дівчина нашого віку, яка весело крокувала тротуаром, наспівуючи щось собі під ніс. Вона була в старенькій сукні, мала каштанове волосся нижче плечей і була приблизно нашого зросту. Я про себе відзначив її карі очі й блискучі сережки.

— Привіт, хлопці, — до нас звернувся знайомий мені дівочий голос.

— Привіт, Еммо! — вигукнув Патрік.

— Ти чого кричиш? — здивувалася дівчина й окинула нас уважним поглядом. — А ви куди це?

Міл із Патріком перезирнулися.

— Ну, е-е-е… на виставку, — промимрив Міл.

— На яку ще виставку?

— Відомих художників, — швидко сказав Міл. — Мені вдалося вмовити Патріка піти зі мною.

— Так пізно?

— Це закрита виставка, для справжніх поціновувачів мистецтва, таких, як я. І ми запізнюємося, тож бувай, — сказав Міл, і ми швидко відійшли від неї.

— Виставка? Нічого розумнішого не зміг придумати? — підняв брови Патрік.

— Придумав би сам, розумнику, — буркнув Міл. — Ходімо, не хочу ще когось зустріти.

Я озирнувся — силует позаду почав розпливатися. Дівчина здавалася дуже знайомою.

Ми дісталися вокзалу. До поїзда залишалося 15 хвилин. Ми сіли на лавку й стали чекати.

— Фух, я втомився, — сказав Патрік, потягнувшись. — Чому ми маємо їхати до тітки Джейка, а не навпаки? Це ж у нас тут цілий привид — їй має бути цікаво.

— Ти пройшов усього сорок хвилин, це не так багато, — сказав Міл.

— Сорок п’ять, узагалі-то, — багатозначно уточнив Патрік.

Вокзал був порожній у такий пізній час. Стелю над нами підтримували величезні колони, зведені ще сто років тому, на стінах були кам’яні візерунки та обличчя з мармуру. Мені згадалося, як у дитинстві ми любили приходити сюди й домальовувати їм вуса — «малолітні вандали», як нас називала охорона вокзалу.

— От уміли ж раніше красиво будувати, — сказав Міл. — А зараз цей мінімалізм, модерн… мені не подобається.

— Та нині не гірше, — вставив Патрік, — це справа смаку й розвитку суспільства.

— Вам не здається, що вокзал якийсь порожній? — спитав я.

— Так, — озирнувся Міл. — Так, але навіть краще — не так душно від людей, мабуть.

— Знову привіт, хлопці, — за нашими спинами почувся знайомий дівочий голос. Ми обернулися — і побачили Емму.

— Привіт, — Патрік із Мілом перезирнулися.

— А ви на виставку їдете… бува, не в Ліверпуль? — спитала вона, примруживши очі.

— Так, саме в Ліверпуль. А ти за нами ув’язалася? — спитав Патрік.

— По твою душу, — прищурившись, глянула вона на Патріка. — Я теж їду туди. Поїдемо разом, — сказала вона й сіла на лавку поруч із нами.

— Та буде непогано, утрьох веселіше, — промовив Міл і ковтнув слину.

Поки вона не почала розпитувати про виставку та «знання» хлопців у сучасному мистецтві, треба було швидко змінити тему. Я лише сподівався, що хоч один із них це зрозуміє.

— Як проходять твої канікули? — спитав Патрік.

— О, непогано. Я не виходила з дому останні два тижні. Учора мої батьки настояли, що мені потрібно «соціалізуватись», піти кудись і, як вони сказали, нарешті зробити якусь кляту поМілку.

— Яку ще помилку? — перепитав Міл.

— Ну, знаєш… якусь таку, що дала б мені дорогоцінний життєвий досвід — як правильно жити це життя.

— Ааа, — протягнув Міл, — і як успіхи?

— Вас ось зустріла. Це можна вважати за помилку? — Емма глянула на нього спідлоба.

— Ну е-е-е… — хлопці подивилися на неї розгублено, — ні, з чого б це?

— Що ви тут робите? — вона продовжувала дивитися, не відводячи погляду.

— Потяг чекаємо. Ми ж уже казали, — невпевнено промовив Патрік.

— Не бреши. Яка ще виставка відомих художників? Ти з п’яти років пензля в руках не тримав — звідки раптом такий інтерес до живопису?

— Мені не потрібно вміти малювати, щоб цікавитись творчістю, наприклад, Ван Гога, — парирував Міл.

— Так, не потрібно. Але ти й ніколи ним не цікавився. Назви три його найвідоміші картини. Рахую до десяти, — вона почала відлік.

— Один.

— «Зоряна ніч»… — Міл зам’явся. Було видно, що її відлік починає його нервувати.

— Два, — голосніше вимовила Емма. — Три, — ще гучніше сказала вона.

— Гаразд, ти перемогла, — я подивився на Міла. — Тоді ми займемо позицію всіх винних американських підозрюваних.

— Яку ж?

— Будемо мовчати, — сказав Міл і склав руки на грудях, втупившись перед собою.

Усі розсміялися.

— Гаразд, ти мовчи, — сказала Емма. — А ти, Патріку, що скажеш?

— О, я буду солідарним зі своїм колегою й теж помовчу.

— І будете мовчати всю дорогу до Ліверпуля?

— Це довго, але ми впораємось, — відповів Міл, витягуючи ноги й закидаючи руки за голову.

Удалині пролунав гудок — під’їжджав наш потяг. Ми підвелися й підійшли до краю платформи.

— У вас який вагон?

— Дев’ятий, — відповів Міл.

— Що ж, тоді до швидкої зустрічі. У мене перший, — сказала дівчина й пішла.

Ми сіли у свій вагон і розмістилися по місцях. Я сів біля вікна, щоб ніхто з пасажирів не захотів сісти на «порожнє» місце. Це був загальний сидячий вагон: по три крісла з кожного боку, з охайною синьою оббивкою, що часто пралася й пахла пральним порошком. Попереду самотньо похропував чоловік, притулившись до вікна, ще кілька людей слухали музику в навушниках, втупившись у телефони. Поїздка обіцяла бути спокійною. Потяг рушив. Скрипучий динамік оголосив: «Потяг відправляється…».

— Що думаєте про неї? — спитав я.

— Вона безмежно цікава особа, — прошепотів Патрік.

— Можемо ми їй довіряти?

— Не знаю, Джейку, мені здається, чим менше людей знає про тебе, тим краще.

— Міле, а ти що думаєш?

— Думаю, якщо ми вже їдемо до твоєї тітки, щоб присвятити її в це все, і ви обоє не побоялися розповісти все мені, то нічого страшного не станеться, якщо дізнається ще одна людина. Знаєте, чим більше голів думає над проблемою, тим краще для нас, — Міл зробив паузу й подивився на нас. — Ну а крім того, якщо мене хтось розбудить, то у світі стане на одного привида більше. На добраніч, — додав він і, перевернувшись, задрімав.

***

Я не міг заснути всю поїздку — не знав навіть, чи належить привидам спати. Мене то хитало, то відпускало. Я підвівся й вирішив пройтися. Потяг розгойдувався з боку в бік, люди мирно спали на своїх місцях. За вікном змінювалися пейзажі: сонця ще не було видно, але його перші промені вже прорізали горизонт, змішуючись із ще помітними зорями. Заворожливе видовище. Туман стелився над розлогими полями. Я сів на вільне місце, сперся на столик і споглядав красу нашого світу, аж доки не почув звук відчинених міжвагонних дверей.

З гучним тріском їх зачинив молодик у капюшоні, з татуюванням павука на щоці, у сірій брудній кофті. Від нього тхнуло, як від смітника. Він хиткою ходою рушив між рядами до іншого кінця вагона. Час від часу нишком розглядав пасажирів, ніби оцінював їхній вигляд, стан і можливий вміст кишень. Його погляд упав на моїх друзів — і я одразу зрозумів, що зараз станеться. За дві секунди я вже стояв поруч із ним. Тим часом він повільно потягнув руку до кишені Міла, де лежав його телефон.

— Ти впевнений, що хочеш це зробити? — промовив я.

Хлопець різко випрямився, сховав руки в кишені, примружив очі, водячи поглядом по вагону, намагаючись зрозуміти, звідки лунає голос. Трохи постоявши, він струснув головою, ніби відганяючи настирливі думки, і знову нахилився до Міла.

— Ти справді хочеш цього? — повторив я, цього разу твердіше.

Хлопець помітно напружився, глянув по вагону — нікого. Він швидко підійшов до передніх сидінь і заглянув за них — порожньо.

— Хлопці, прокиньтеся, — сказав я, намагаючись доторкнутися до когось із них, але марно: говорив занадто тихо, а мої дотики були надто слабкими.

— Що за чортівня… — пробурмотів хлопець у капюшоні.

У цей момент міжвагонні двері скрипнули — і в них з’явилася Емма, що дивилася прямо на нього. Той хмикнув, різко розвернувся й поспішив до виходу. Слава Богу, вона вміє з’являтися вчасно. Емма підійшла до хлопців і, переконавшись, що вони сплять, сіла поруч.

Розділ 3

Ліверпуль зустрів нас дощем. Ми вийшли з потяга й пішли бруківкою, озираючись на ще сонне місто. Ранній ранок вихідного дня — жодного гуркоту автомобілів, дзвону трамваїв чи метушні людей.

Ми підійшли до автобусної зупинки, щоб сісти на автобус і вирушити за потрібною адресою.

Хлопці кілька разів подякували Еммі за те, що вона врятувала їхні речі. Найбільше був вдячний Патрік:

— Я б помер, якби не ти, — говорив він, притискаючи до себе свої записи, наче найдорожчі скарби у світі.

— Я поїду з вами, — раптово заявила Емма, — хочете ви цього чи ні.

Хлопці витріщилися на неї, даючи зрозуміти, що чекають пояснень.

— Мені здається, з вами буде веселіше, ніж на нудній виставці. І до того ж, я врятувала ваші дупи й дуже цінні рукописи, — саркастично протягнула вона. — То куди вирушаємо?

Трохи повагавшись, Міл і Патрік погодилися, розуміючи, що не зможуть нічого протиставити допитливій дівчині. Єдине, що залишалося незрозумілим, — як розповісти їй про мене.

— До тітки Джейка. Її звати Лора. Може, він тобі про неї згадував? — спитав Міл.

— Ні, не пригадую. Хто вона?

— Ворожка, — відповів Міл.

— Ворожка? — здивовано запитала Емма.

Міл засунув руки в кишені й насупився — було помітно, що він не хоче відповідати.

— Ну… вона ворожить на картах, — протягнув він.

— І що ви сподіваєтесь там дізнатися? — не вгавала Емма.

— Ну, дещо про Джейка, — так само неохоче відповів Міл.

— Що саме?

— Дізнаєшся, коли прийдеш. І без зайвих запитань, — вставив Патрік.

— Ненавиджу чекати, — фиркнула Емма.

Я не знав, як вона про все це дізнається і як відреагує. Своїм друзям я ще міг довіряти, а її зовсім не пам’ятав. Але якщо ці двоє їй довіряють — можливо, і я можу.

До автобуса залишалося близько десяти хвилин. Хлопці сіли на лавку під навісом зупинки, що захищав їх від дощу. Вони трохи тремтіли від холодного вітру, але не я. Я не відчував холоду так сильно, як вони, — як і крапель води: вони просто проходили крізь мене.

***

— А тітка Джейка має смак, — сказав Патрік, розглядаючи відреставрований гарний будинок із червоної цегли, з кам’яним оздобленням підвіконь і новими склопакетами. Він нагадував місце, де повинні жити знатні вельможі або дуже багаті й успішні люди, але аж ніяк не ворожки.

— Ти маєш рацію, — задумливо вимовив Міл. — Цікаво, скільки тут коштує оренда? Невже зароблених на ворожінні грошей вистачило б, щоб купити тут квартиру або хоча б зняти?

— У вас буде можливість запитати, — заявила Емма й невдоволено додала: — Ходімо вже всередину, тут холодно й мокро.

Ми підійшли до будинку з навстіж відчиненими дверима й зайшли всередину. Тут пахло старими книгами, і панував напівморок. У холі стояв величезний годинник із маятником, зупинений на половині одинадцятої ранку.

Двері моєї тітки радше нагадували плиту з ручкою, ніж звичайні двері: на них не було нічого, крім цієї самої ручки й двох цифр, що позначали номер квартири — тринадцять.

— Моторошне місце, — протягнув Патрік, озираючись на просторе приміщення.

— А ти що думав? — здивувалася Емма. — Ми ж до ворожки прийшли.

Вона постукала. Відповіді не було.

— Може, ще занадто рано? — припустив Патрік.

— Вона сказала: «Приходьте будь-коли», — відповів Міл і постукав знову, цього разу гучніше.

Ми почули гуркіт за дверима, ніби там упала шафа, потім — шурхіт, тихе бурмотіння і клацання замка. Двері різко розчахнулися.

— Ну нарешті! Де вас носило?! — вигукнула жінка, майже вистрибнувши на нас із-за дверей. Вона була вдягнена у стару темно-червону сукню, а на плечах — зелена шаль, що підкреслювала її кричущий макіяж.

— Ми одразу з поїзда до вас, чесне слово, — розгублено промовив Міл.

— А це хто з вами? — тітка Лора кинула погляд на Емму. Та вже відкривала рота, але не встигла. — А, та байдуже! Заходьте швидше, бо тут протяг, як на цвинтарі!

Квартира всередині виглядала неймовірно розкішно: дорога меблі, новий ремонт, квіти на кожному підвіконні, простора вітальня, дуже світло. Здавалося, ми потрапили не до оселі ворожки й містики, а радше до апартаментів якогось фінансиста на Мангеттені.

— Ну ж бо, не роззявляйте роти! Проходьте! — обурено промовила тітка. Вона виглядала так, ніби страшенно кудись поспішала й запізнювалася.

Друзі поспіхом розулися й стали в коридорі, очікуючи вказівок.

— Ідемо, — скомандувала тітка й широкими кроками рушила до одних із численних дверей.

І лише коли ми увійшли всередину дуже темної кімнати, з’явилося відчуття, що ми справді в обителі магії.

Свічки, запалені тут і там, відкидали мерехтливе світло; вікон не було — я про себе відзначив, що тут немає й дзеркал. Зі стелі звисала безліч вітряних дзвіночків, сплетених зі скла й дерева, із різнокольоровими трубочками й пробачми дзвіночками, розмальованими в азійському чи індійському стилі. Час від часу вони видавали тонкі, дзвінкі звуки, коли хтось із хлопців ненароком зачіпав їх.

Повітря пахло ладаном і чимось солодким.

— Сідайте, — вказала тітка на чотири маленьких стільці.

Усівшись, наші коліна опинилися майже біля грудей.

Я сів на крайній стілець праворуч, біля Патріка, який повільно розглядав кімнату.

— Ну що, почнемо, — голосно промовила тітка Лора, сідаючи на такий самий стілець навпроти нас. — Ви прийшли до мене, щоб дізнатися щось про Джейка? — спитала вона.

— Так, — тихо мовив Міл.

— Що саме вас цікавить?

— Ну, власне… Джейк із нами, — відповів Міл.

Тітка не відводила від нього погляду, ніби намагаючись зрозуміти — бреше він чи ні.

— Ну, хай з’явиться, — скомандувала вона.

Я, трохи помовчавши, взяв ручку й аркуш, які Патрік поклав на маленький столик між нами та тіткою, і почав писати:

«Привіт, це Джейк. Я, здається, привид».

Тітка Лора не відривала погляду від листка, і на її обличчі не відбилося й краплі подиву — чого не можна було сказати про Емму. Вона втупилася в рядки, мов на восьме диво світу, переводячи погляд то на папір, то на Міла з Патріком.

— Очікувано, — спокійно промовила тітка. — Як ти став привидом?

— Ну… я помер, — тихо сказав я.

— Це зрозуміло, — тітка закотила очі. — Джейк, як ти помер? — обурено спитала вона, дивлячись на мій стілець.

— Цього я не пам’ятаю, — відповів я.

— Гаразд, а що ти пам’ятаєш?

Я переповів їй те небагато, що лишилося в пам’яті: Міла, Патріка, якісь обриси школи — і, мабуть, усе.

Вона дізналася, що я не пам’ятаю ні її, ні батьків.

— Може, ви знаєте щось про моїх батьків? — спитав я.

— Про мою сестру, твою матір, — співчутливо промовила тітка, зітхнула й підвела на мене очі. — Джейк, ти вже давно вчишся в інтернаті, твої батьки просто відмовилися від тебе.

Я не був приголомшений цією новиною, але стало трохи сумно.

— Нічого страшного, — промовив Патрік, — мій батько теж від нас пішов.

— Йдеться не про тебе, — урвала його тітка, — а про Джейка.

— Це неймовірно… — прошепотіла Емма, що весь цей час мовчала. — Це й справді він? — запитала вона.

— Так, люба. Це й справді він, — кивнула Лора. — І ось що ми зробимо…

Вона раптово замовкла й кілька секунд дивилася просто перед собою.

Обстановка стала до неможливості інтригуючою — вона збиралася з думками, а тоді продовжила:

— Ми повинні вирушити на місце твого поховання. І поки ще не пізно… ми спробуємо повернути тебе.

— А це взагалі можливо? — спитав я. — Моє тіло, мабуть, уже почало розкладатися.

— Так, можливо, — тітка Лора нахилилася вперед. — Не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що привидів не існує. За одним винятком, — вона обвела нас поглядом, — за винятком тих, кого прокляли й наклали дуже неприємне закляття. «Навіщо?» — запитаєте ви. Ось це нам і належить з’ясувати.

Вона ненадовго замовкла.

— Я могла б і сама все це провернути, але не була впевнена, що ти справді привид. Твої друзі сьогодні це підтвердили, і ви молодці, що так швидко до мене приїхали. Але взагалі-то це я мала б їхати до вас, — вона тяжко зітхнула. — Гаразд, обряд воскресіння — справа непроста. Мені потрібна кров теляти, голова анаконди і…

Примруживши погляд, вона нахилила голову набік, роздумуючи про щось.

— Мені доведеться звернутися до моєї кузини по допомогу. Заїдемо до неї, коли будемо в Лондоні. Решта, мабуть, у мене є. Як тільки все зберемо — одразу вирушаємо.

Нікому не хотілося так швидко повертатися, але тітонька Лора всіх підбадьорила:

— Я поверну вам гроші за поїздку і оплачу дорогу назад — першим класом.

— Нам доведеться вбити теля? — нерішуче спитав Міл.

— Ні, що ти, це все можна купити.

— І голову анаконди?

— Навіть таке, уяви собі. Треба лише знати, де купувати.

— І де? — не вгамовувався Міл.

— А цього тобі знати не треба. І ще — вам усім треба поїсти. Усім, окрім тебе, Джейк, вибач, привиди не їдять. Проходьте на кухню.

Ми прошли до затишної кухні, де тітка дуже швидко взялася заварювати чай і розігрівати млинці з малиновим варенням. Накривши все це перед нами — у до неможливості білі блюдечка й фарфорові чашечки — вона пішла до своєї страшної кімнати збирати якісь потрібні їй речі. Ми залишилися на кухні самі.

— Джейк, до тебе можна доторкнутися? — першою порушила тишу Емма.

— Ну, не знаю, чи вийде… спробуй, — невпевнено сказав я.

Вона простягнула руку й торкнулася моєї.

— Це… дуже незвично, — прошепотіла вона.

— Ще б пак, — фиркнув Міл, — я на ньому лежав.

Емма ошелешено витріщилася на нього.

— Довга історія, — пробурмотів Міл, давлячись млинцем.

— Гей, хлопці, — прошепотів Патрік, нахиляючись уперед, — вам вона не здається дивною?

— Хто? — так само пошепки спитав Міл, нахилившись над столом. — Емма?

— Так, — різко відповів Патрік.

— Ей! Я взагалі-то тут! — обурилася Емма.

Патрік усміхнувся:

— Вибач, я мав на увазі тітку Лору.

— Так вона й не повинна бути звичайною, вона ж ворожка, — відповів Міл.

— Так, але знаєш, є в ній щось таке… не збагну що. Якщо вірити статистиці, усі ворожки — брехунки, — прошепотів Патрік.

— З чого б їй нам брехати? Вона ж тітка Джейка, — вимовив Міл, поперхнувшись чаєм і відкашлявшись.

— Джейк, тобі вона не здалася дивною? — спитав Патрік, дивлячись на мене.

Мені моя тітка й справді здалася трохи не з усіх, але ж вона ворожка. Якщо вірити телевізору, то всі люди, які спілкуються з потойбічним світом, потроху сходять з глузду.

— Ні, мені вона подобається, — відповів я.

— Мені теж, — підтримала мене Емма, — до того ж, у неї чудові млинці.

Усі хлопці дружно замуркотіли на знак згоди.

— Як вона планує оживити Джейка? — звертаючись до всіх, спитав Міл.

— Не знаю, — відповів Патрік, — якийсь обряд. Може, навіть демона викличемо. Спитаємо її, коли повернеться.

Тітка Лора не змусила себе довго чекати. Вона з’явилася у дверному прорізі в довгому чорному пальті, у широкополому капелюсі з пір’ям на козирку, з тоненькою парасолькою та крихітною жіночою сумочкою в руках.

— Ні, я не розповім, як ми його оживимо. Ви поїли, діти? — спитала вона, усміхаючись.

— Так, — відповіли ми хором.

— Залиште брудний посуд на столі, я потім приберу. А зараз ходімо — ви трохи погуляєте містом до вечора, а я схожу у свої справах, — затараторила вона зі швидкістю звуку й ткнула нам парасолькою у двері.

На вулиці було сиро й прохолодно. Дрібний дощ збивався в краплі на краях курток, і ми намагалися триматися ближче до навісів магазинів, щоб не промокнути. Вулиці були майже порожні: лише поодинокі перехожі поспішали повз, не помічаючи трьох підлітків і одного привида, який тихо брів позаду.

Розділ 4

— Може, підемо за нею? — запропонував Патрік.

— Навіщо? — спитала його Емма.

— Вона мені не подобається… погане передчуття, — задумливо вимовив Патрік.

— Де вона збирається дістати голову анаконди й кров теляти в Ліверпулі? — спитав я. Якщо з другим було ще більш-менш зрозуміло, то щодо першого виникали питання.

— І які ще інгредієнти в неї є? — продовжила Емма. — Серце немовляти?

Ми зібралися в коло під сильним дощем, вирішуючи, що робити. Небо затягло хмарами; спустошені магазини й сірі високі будинки створювали враження, ніби надворі зараз післявоєнний час, або ж мешканці міста поховалися в очікуванні бомбардування.

— Голосуємо, — запропонував Міл. — Хто за те, щоб іти за нею — підніміть руки.

Патрік і Емма підняли руки.

— Я теж за. Це моя тітка, нічого поганого не станеться, якщо ми підемо за нею, — сказав я, хоча й не був до кінця впевнений у сказаному.

— Чудово, три проти одного, — сказала Емма. — Швидше за нею, поки вона далеко не пішла!

Тітка залишила нас хвилин п’ять тому, кварталом на південь від місця, де ми стояли. Вона наполегливо наказала бути на вокзалі рівно о шостій вечора. Ми побігли туди, але її там уже не було. Вона могла піти в трьох напрямках, і ми стали пильно вдивлятися. Хмари затулили все небо, й жоден промінь сонця не міг нам допомогти. Ми сходили з тротуару на дорогу, вдивляючись у далечінь, сподіваючись побачити хоч когось, схожого на людину.

На одній із вулиць Емма помітила фігуру в довгому пальті під парасолькою, що швидко крокувала, розбризкуючи воду з калюж при кожному кроці.

— Я її бачу! — крикнула вона нам.

Ми кинулися за силуетом і швидко його наздогнали, намагаючись триматися на шанобливій відстані. То відставали, то знову наближалися, сподіваючись, що вона нас не помітить, якщо раптом озирнеться.

— Чорт, але дощ, — поскаржився Патрік. — Куди ж вона йде?

Ми минули кілька вулиць — місто здавалося безкінечним лабіринтом. У усіх уже промокло взуття й увесь одяг. Найбільше хотілося опинитися в теплому й затишному будинку, з увімкненим телевізором і чашкою чаю в руці. Що ж до мене — я не відчував дискомфорту від холоду, води чи вітру. Точніше, відчував усе це, але мені не було холодно, як друзям, у яких уже цокотіли зуби.

Силует попереду звернув у провулок, і ми побігли слідом за ним, але коли дійшли до повороту — там уже нікого не було.

— Вона б не встигла так швидко дійти до кінця, — сказав Міл.

— Та це точно, — погодився Патрік, — вона кудись зайшла.

Провулок був досить вузький — сюди насилу помістився б автомобіль. Ми побігли ним, шукаючи поглядом магазин дивних речей чи щось на кшталт того, але тут не було абсолютно жодних магазинів: усі двері були замкнені на замки й являли собою переважно чорні виходи з будинків. На дорозі лежала лише одна стара, стоптана, зламана навпіл вивіска, яка колись гордо повідомляла просте «Дешеве пиво». Ми оббігли весь провулок тричі.

— Хлопці, здається, це безглуздо. Ми її втратили, — сказала Емма.

— Не могла ж вона просто випаруватися, — сказав Патрік.

— Та не могла… але, як бачиш, її ніде немає.

— Гаразд, — почав Міл, — до біса її, давайте десь укриємось…

Позаду мене рипнули двері в підвал. Не давши Мілу договорити, він замовк, а друзі в поспіху кинулися за сміттєвий бак, ледь не впавши на брудний асфальт. Я залишився стояти — я ж невидимка.

Чорт, ну й магазин…

Двері підвалу відчинилися, і звідти вийшла ніхто інша, як моя тітка. Вона нишком озирнула вулицю, розкрила парасолю й поспішила зникнути. До мене підійшли решта.

— Мені здалося, коли двері відчинилися, я бачив там світло й чув шум, — сказав я.

— Треба туди зайти, але не думаю, що нам там будуть раді, — припустив Патрік.

— Це не схоже на магазин, — додав Міл.

— Я невидимий, отже, зайду першим, а ви за мною, коли подам знак. Гаразд?

— Так, чудово. Тільки давай швидше — привиди не мерзнуть, а от ми так, — тремтячими губами попросив Патрік.

Я підійшов до дверей і прислухався — дощ за спиною заглушав усі звуки всередині підвалу-магазину, тож довелося входити навмання. Я обережно натиснув на дверну ручку й трохи прочинив двері. Усередині була лише темрява, і більше нічого. Але я точно бачив тьмяне світло, коли звідси виходила моя тітка.

Я зробив крок усередину. Мене зустріло звичайне темне, сире приміщення, затхле повітря, якийсь сморід. У кінці кімнати виднівся дверний проріз без дверей, з якого й ішло те саме тьмяне світло. Я зробив крок назад, щоб прошепотіти Патріку, що можна входити. Уся компанія поспішно ввалилися в кімнату, радіючи, що можна сховатися від дощу.

У сусідній кімнаті щось голосно брязнуло, і ми завмерли.

— Ти бачив, що там? — прошепотів Міл.

— Ні. Чекайте тут, — прошепотів я у відповідь.

Брязкіт повторився. Я обережно підійшов до дверного прорізу й заглянув за ріг. Так, це було щось на кшталт магазину — але не звичайного. Полички були густо вкриті пилом, наче до товарів торкалися вкрай рідко й тільки в разі крайньої потреби.

У тьмяному світлі єдиної лампи, що висіла зі стелі, я почав роздивлятися предмети на полицях. Це були не звичайні продукти чи речі для дому. Кожен куточок тут був наповнений неймовірними предметами — що довше я їх розглядав, то гірше ставало.

На першій полиці стояли банки з чимось темним і густим. Їхній вміст був незрозумілий на перший погляд, але коли погляд зупинявся на одній із них, ставало ясно — це була кров. Бліда, майже чорна, з червоними розводами, дуже густа, більше схожа на варення. Кожна банка мала напис із давніми символами. Я не тямлю в усіх цих речах, але це скидалося на руни. Кілька банок стояли поруч, і на одній із них була вигравірувана напис англійською: «День Падіння».

На другій полиці лежали голови — тварин і людей. Це були не звичайні голови: жахливо спотворені, з порожніми, випуклими очима й ротами, викривленими у дивних, неможливих положеннях. Частину облич було обтягнуто шкірою, але вона здавалася занадто тонкою, майже прозорою — ніби ці голови лежать тут уже дуже давно. З кількох витікала темна рідина, що стікала з полиць краплями й починала шипіти, коли торкалася повітря, випаровуючись. Із деяких голів стирчали чорні, крихкі волоски, схожі на голки.

Я стримав блювотний позив і звернув увагу на голову, що стояла прямо по центру: куточки її висохлих губ ворушилися. Я застиг. Що за чорт?..

Далі, у кутку полиці, стояли відкриті скляні посудини зі дивним вмістом. У одній із них плавали крихітні фігурки завбільшки з палець — схожі на людських немовлят. Їхні крихітні очі були заплющені, а нутрощі стирчали з розрізаних животів. Вони нагадували людей, але це не були люди: у когось було шість ніг, хтось був увесь укритий шерстю. Усі вони випромінювали ледь вловимий, але стійкий запах, що викликав нудоту.

На третій полиці лежали скручені амулети й старовинні медальйони, вкриті рунами. У центрі стояв металевий куб, який випромінював тьмяне світло — наче зсередини, ніби там горіла слабка лампочка. Там само були якісь трави, книги, звичайні мертві тварини — на зразок щурів — і комахи у банках.

Полиці були не просто заставлені дивними предметами — вони нагадували колекцію жахливих трофеїв, зібраних для темних ритуалів і магії, здатної зруйнувати будь-яку реальність. Атмосфера в магазині була настільки гнітючою, що здавалося, саме повітря навколо нас було живим і стежило за кожним нашим рухом.

У центрі кімнати щось поворухнулося. Раніше я не бачив цього через погане освітлення, але тепер стало ясно: серед запиленого бетону й полиць, укритих пилом, щось рухалося. Повільно, неприродно — ніби кожна частина тіла існувала окремо від інших. Воно переставляло кінцівки, схожі на занадто довгі руки чи ноги — у темряві важко було зрозуміти. Його рухи були ривчастими, ніби створіння не до кінця розуміло, як працює його власне тіло.

Я був упевнений, що це не людина. Занадто довгі руки — довші, ніж ноги. Кожен його крок супроводжувався звуком, ніби хтось тягнув по підлозі мішок із брудом. Воно не бачило мене — або робило вигляд, що не бачить. Іноді різко завмирало, наче задумувалося, а потім знову починало рухатися.

Побаченого мені вистачило. Я поповз назад до самого кінця, не вірячи власним очам. Мене зупинила рука Емми, що вперлася мені в спину.

— Джейк, ну що там?

Не було часу пояснювати, тому я лише прошепотів якомога тихіше:

— Подивіться самі, але дуже обережно.

Вони підійшли до кута кімнати й зазирнули всередину. З виразів їхніх облич я зрозумів, що вони побачили те саме, що й я. Першим відсахнувся Міл.

— Це жахливо, — ледве ворушачи губами, вимовив він.

Інші також підійшли до нас.

— Що будемо робити? — спитав Патрік.

— Забираймося. Негайно, — запропонував Міл.

— Ні. Ми повинні увійти.

Ми всі здивовано подивилися на Емму.

— Що ти зараз сказала?

— Ми повинні увійти й спробувати щось купити. Це ж магазин, ну.

— Магазин із людськими головами й немовлятами?! І що ти збираєшся там купити? — майже вигукнув Патрік. — Або хочеш свою там залишити? Я — ні, я звідси йду!

Вони з Мілом уже розвернулися й попрямували до виходу, коли брязкіт повторився просто в нас за спинами.

— Вас прислав Гера? — повільно промовив хрипкий, але гучний голос когось, хто стояв у нас за спинами.

Холодок пробігся від п’ят до голови, не дозволяючи навіть поворухнутися й озирнутися, щоб подивитися, хто це.

— Ну, відповідайте, — роздратовано промовив голос.

Ми обернулися. Перед нами стояло те саме створіння, яке ми бачили хвилиною раніше в центрі другої кімнати: усе в старих, драних лахміттях, із руками неприродної довжини, кінчики яких шкребли по підлозі. Якої довжини були ноги чи тулуб — розгледіти було неможливо через одяг. Очі, як і все обличчя, приховував каптур, у поєднанні з тьмяним освітленням.

— Ні, мем… чи сер… — голос Емми тремтів ледь чутно. — Ми не від Гери.

Створіння важко й повільно зітхнуло.

— Який там сер, я жінка. Найзвичайнісінька. І від кого ж ви тоді? — ніхто з нас не повірив, що це жінка, але сперечатися не став.

— Ні від кого, мем, ми просто помилилися дверима. Ми вже йдемо, — сказала Емма, і вони втрьох кинулися до дверей, врізалися в неї з розгону. Вона виявилася замкненою.

— О, я так не думаю, — із ледь відчутною посмішкою в голосі вимовило створіння. — Думаю, ви зайшли саме за адресою.

Створіння почало неквапно рухатися до мене — повільно, невпевнено, ніби згадуючи, як узагалі ходити. Кожен крок супроводжувався дивним потріскуванням, ніби під одягом гнулися кістки, яких не мало бути. Усі його рухи були неприродними: воно намагалося йти, як людина, але здавалося, що на кожній нозі у нього по два чи три коліна, чого неможливо було розгледіти під верствами лахміття.

— Думаю, ми з вами добре проведемо час… кхе-кхе… — воно хрипко засміялося. — Називайте мене Маргарет, друзі. Хочете чаю? У мене є ромашка, шавлія… і трохи спогадів.

— Не варто себе утруднювати, ми вже йдемо! — Патрік возився з дверима, не в змозі її відчинити.

— Ні вже, ви увійшли добровільно — тут ви й залишитесь, доки я… — вона раптом закашлялася, різко й глухо, як старий камін. — Доки я не вирішу інакше.

Вона продовжувала йти й уже майже впритул підійшла до мене. Я хотів до останнього залишитися непоміченим, тож зробив крок убік. Наступної миті вона зірвалася з місця — неприродньо швидко, майже безшумно. Вона буквально стрибнула за мною, підняла голову й устромила погляд просто мені в очі. Я не бачив її очей і обличчя під каптуром, тільки два каламутні відблиски глибоко під ним. Ні зіниць, ні повік — лише відсвіт, як у очей нічного звіра в темряві. Вона хрипко й важко дихала.

— Який цікавий випадок, — повільно промовила вона. — Який цікавий… — прохрипіла й замовкла.

Я стояв, не в змозі поворухнутися. Лише тепер я розрізнив той їдкий запах, що виходив від неї — запах формаліну, крові й гнилі.

— Добрий день, — тільки й зміг вимовити я.

— Ого, він іще й розмовляє! — здивувалася вона. — Гей, ти! — гукнула Патріка. — Відійди від цієї клятої двері. Ти підеш звідси, коли я скажу! — її голос перейшов у хрипкий напівкрик.

— Вибачте, мем, — тільки й спромігся відповісти він.

— Ідіть за мною. Усі п’ятеро.

— Слухаюсь! — У цей момент із кута вискочило маленьке кошлате створіння. Воно пронеслося повз Патріка, який зойкнув, як дівчина, й нирнуло під лахміття старої продавчині.

— Не знала, що ти так умієш, — сказала Емма.

— Так… — зніяковіло відповів Патрік.

— Йдемо, — сказала Маргарет, зникаючи в сусідній кімнаті.

Міл подивився на Патріка й на двері.

— Вона, схоже, замкнена з того боку — її й десятеро не відкриють.

— Гаразд, тоді що ж…

Ми знову підійшли до дверного прорізу тієї жахливої кімнати. Той самий запах, голови, посудини, амулети, трави — усе було на своїх місцях. Маргарет, будь то колись людина чи щось інше, стояла за прилавком, сопучи й хриплячи.

— Ну, то чого вам? Що хочете купити? — хрипко запитала вона.

— Власне, нічого, мем. Ми випадково зайшли. — тихо відповіла Емма.

— Ні. Кожен, хто заходить до мене, повинен або щось купити, або щось залишити, — констатувала вона.

— А якщо ні? — спитав Міл.

Маргарет повільно обернулася й підвела на нього погляд.

— Ти справді хочеш знати? — повільно запитала вона.

— Мабуть, ні, — задумливо вимовив він, уважно роздивляючись полиці. — Якщо ми щось купимо, то зможемо спокійно піти?

— Нарешті до вас почало доходити. Правильно мислиш, — прохрипіла Маргарет.

— Скільки коштує он той кулон? — Міл примружився й показав пальцем на дзеркальний кулон, що висів під самим стелею.

— Він не продається за гроші, — відповіла Маргарет. — На що ти готовий заради нього?

— Не знаю… а навіщо він узагалі потрібен?

Маргарет повільно підняла руки до голови й стягнула з неї кілька шарів лахміття, схожих на каптур. Нашим поглядам відкрилася її голова — стара, бліда, з обвислою шкірою, наполовину лиса. Шкіра подекуди була сіро-зелена, наче розкладалася, вкрита дрібними тріщинками, а скронями повзли сині жили. Очі — мутні, болотні, як у мертвої риби. Волосся клапотями стирчало з черепа, і здавалося, що воно не росте, а хтось просто повтикав туди залишки пасм.

— Він убиває твоїх недругів, але натомість робить із тебе стару відьму, як я. Хочеш бути старою відьмою, як я? — вона, не кліпаючи, дивилася на Міла.

— Що ви… ні, — відсторонюючись, відповів він.

— Хочеш сказати, я жахлива? — примружилась стара.

— Ні в якому разі! Я цього не казав! — вигукнув Міл.

— Мій друг лише хотів сказати, що в нього немає недругів, а тому цей кулон йому ні до чого, — заступився за Міла Патрік.

— Або твій друг бреше, або він дурень. Адже вороги є в кожного.

— Він неймовірно дурний, — погодився Патрік.

— А що твій друг другий… — вона повільно повернула голову й подивилася на мене. — Що з тобою, хлопче?

— Здається, я привид, — тихо сказав я.

— Це я бачу. Як ти ним став?

— Цього я не пам’ятаю. Точніше, майже нічого не пам’ятаю зі свого життя, — відповів я.

— Цікаво, цікаво… — вона схилила голову й втупилася в землю.

За десять секунд вона різко змахнула праву руку вгору — просто до стелі. З-під її лахміття спритно вискочила та сама кошлата тваринка, яку ми вже бачили. Вона видерлася по її руці догори, потім стрибнула на найближчу полицю й побігла по ній із нелюдською спритністю — наче не бігла, а ковзала, лише торкаючись лапками поверхні.

Здавалося, що з полиці ось-ось щось упаде — то чи голова, чи якийсь посуд, — але ні: звірятко було не більше долоні й рухалося так, наче робило це вже сотні разів. Воно стрибало то вгору, то вниз і, зрештою, дісталося потрібного місця. Це була цілком звичайна на вигляд книжкова полиця. Тваринка схопила одну книгу, побігла назад до господині, застрибнула їй на руку й сховалася в рукаві.

Маргарет повільно опустила руку з книжкою й поклала її на прилавок.

— Ось. Це те, що тобі потрібно, — звернулася вона до мене.

Я підійшов до прилавка й узяв її. То була стара книга з вицвілою обкладинкою: «Підготовчі курси для вступників на факультет фізичних наук». Абсолютно абсурдний напис у цьому місці прозвучав майже як знущання. Я здивовано подивився на Маргарет.

— Навіщо мені це?

Вона глянула на мене й обвела довгим, худим пальцем кімнату.

— Це не те, чим здається на перший погляд. Як і все тут.

Мені стало моторошно незручно від її погляду.

— Гаразд… скільки вона коштує?

— Послуга за послугу, хлопче. Послуга за послугу, — прохрипіла вона. — А тепер — ЗАБИРАЙТЕСЯ ДО БІСА! — її голос розірвав тишу, наче постріл. Із стелі посипався бетонний пил.

Ми поповзли назад до виходу. Її обличчя почало наливатися червоним, і коли ми вже вискочили до сусідньої кімнати, Патрік першим підскочив до дверей і розчахнув їх одним рухом.

— Зачекайте, — сказала Емма, — ми не все дізналися.

— Що ще? — спитав я.

— Що купувала твоя тітка? — відповіла Емма.

Боже, ми зовсім забули, навіщо взагалі сюди прийшли. Абсурдно, але я вирішив швидко повернутися й поставити останнє запитання, сподіваючись на ще краплину доброти цієї старої. Озирнувшись і зробивши кілька кроків, я побачив, що приміщення, де був магазин, абсолютно порожнє. Жодного натяку на те, що тут секунду тому хтось був. Ні прилавка, ні книг, навіть запаху не залишилося.

Я подивився на підлогу. У світлі відчинених дверей помітив під ногами волосину — сіру, цілком звичайну. Підняв її й роздивився. Схоже, це був волосок того звірятка, бо Маргарет була сивою, як ніч. Сховав волосину в книгу й озирнувся до друзів.

— Тут порожньо.

До мене підійшла Емма.

— Так, справді.

— І тим краще! — крикнув нам Патрік. — Я більше не хочу бачити ні її, ні того паскудного помічника!

Ми вийшли на вулицю й попрямували до вокзалу. Дощ на той час уже припинився, і крізь хмари пробивалися перші промені сонця. А моя голова от-от мала розірватися від запитань. Навіщо вона дала мені цю книгу? Чому саме “підготовчі курси з фізики”? І якщо це не те, чим здається — то що ж я тримаю в руках насправді?

І найголовніше — яку послугу вона хоче натомість? Судячи з “товарів” у її крамниці, плата може бути не просто жахливою — вона може бути незворотною.

Повз нас пробіг чоловік, що запізнився на автобус. Він притримував капелюха, але раптом застиг, втупившись просто в книгу, що висіла в повітрі — там, де її ніхто не мав тримати.

— Джейку, дай це мені, — швидко сказав Патрік і спритно вихопив книгу з моїх рук.

Я здригнувся. Геть забув, що для решти я — просто привид, а книга в моїх руках виглядала, ніби левітує.

— Що тут у нас… — він розгорнув її посередині й перегорнув кілька сторінок. — На вигляд — звичайнісінька дурня. Курси як курси.

— Сумніваюсь, — похмуро промовив Міл. — Пам’ятаєш, що робив той кулон? Може, книга робить щось подібне. А плата за її зберігання буде… — він замовк, стиснувши губи, і Емма одразу штовхнула його ліктем у бік.

— Не лякай Джейка, — суворо сказала вона.

Я мимоволі ковтнув. Мені й справді не хотілося перетворитися на стару, що живе в підвалі, торгує проклятими цяцьками й розмовляє з дрібними потворами.

Розділ 5

Привокзальне кафе було порожнє. Раніше тут завжди сиділо багато злидарів, але тепер місцева поліція всіх розганяє. Ми, мокрі й змерзлі, ввалилися всередину та розсілися в найдальшому кутку — до шостої години залишалося ще хвилин тридцять.

Хлопці купили собі по чашці солодкого чаю з автомата й сиділи, сьорбаючи цю суміш води з чимось. За виразом їхніх облич я зрозумів, що пити це було не надто приємно, але чай хоча б трохи зігрівав. Усі мовчали, дивлячись у стіл і намагаючись не перетинатися поглядом ні з продавчинею, ні з поодинокими відвідувачами.

Те, що сталося в підвалі, нас добряче приголомшило. Можна було б списати все на колективну галюцинацію або втому від біганини під дощем — якби не книга в руках Патріка. Я раз по раз кидав на неї погляд, наче на доказ того, що все це справді відбулося.

— Хочу стати шаманкою, як твоя тітка, — порушив тишу Міл.

— Що? — здивувався я. — Навіщо?

— Ну знаєш, уміти робити різні штуки: бачити майбутнє, воскрешати мертвих Джейків… ну, або хоча б одного, — усміхнувся Міл, — і ходити по дивних крамницях.

— Не думаю, що це гарна ідея, Міл, — звернулася до нього Емма, — як сказала та стара бабця, усе має свою ціну.

— Жах, я думав, нам кінець, — зітхнув Патрік, тримаючись за голову. — «Ви підете, коли я захочу», — почав він передражнювати її хрипким голосом. — А в скляних посудинах… ви бачили, що в неї там? Там були діти!

— Тсс, — цокнув на нього Міл, — ми не самі.

Він підвів голову й оглянув кафе. Ті небагато відвідувачів, що були тут, втупилися у свої телефони, тож нас ніхто не почув.

— Це не були діти, — продовжив Міл, знизивши голос. — Де ти бачив, щоб у дитини було шість ніг? Або тіло, вкрите шерстю?

— Ніде. Але де ти бачив, щоб магазини з людьми розчинялися в повітрі? — Патрік глянув на нього докірливо. — Отож бо й воно. Вони щось роблять із немовлятами… закорковують їх у ті банки, а потім продають. Як товар.

— Хто «вони»?

— Не знаю. Хтось же їй допомагає — постачає всі ці… — він замовк на секунду, — товари.

— Голови, — втрутився я. — Мене найбільше налякали голови. Їхня кількість, їх спотворені риси, незвичайні.

— Голови вони можуть збирати на кладовищах, але така кількість немовлят… — пробурмотів Патрік.

Емма підняла голову й подивилася на мене.

— Джейку, що твоя тітка робила в такому місці?

— Я не знаю, — я й справді не знав.

— Твої батьки добре з нею ладнали? — примружившись спитала Емма.

— Я нічого не пам’ятаю зі свого життя.

— Чорт, шкода. Міл… може, ще раз звернемося до твоєї сестри? — з надією в голосі запитав Патрік.

— І що ти хочеш у неї спитати? Чи не бачила вона, бува, в неї немовляти в банці? — выдповів Міл.

— Так, ти маєш рацію, — похнюпився Патрік. — Дивно… навіть звучить безглуздо.

Нашу розмову перервав дзвін дзвіночків над дверима. У дверному прорізі з’явилися знайомі чорний плащ і капелюх із пір’ям. Це була моя тітка.

— О, ви вже тут, діти! — вигукнула вона на все кафе, анітрохи не соромлячись. — Прекрасно! Чим раніше виїдемо, тим раніше прибудемо.

— Але ж потяги ходять за розкладом, чи не так? — тихо спитав Міл, нахиляючись до нас.

— Так, любий хлопчику, саме за розкладом. Якщо його не посунути, — вона всміхнулася й підморгнула Мілу. Той трохи зашарівся. — Я буду каву без вершків, без цукру — чорну, чисту каву. І швидше, будь ласка, я запізнююсь, — випалила вона до немолодої жінки за стійкою.

Та ліниво підняла очі на порушницю своєї безтурботної ідилії. За день вона бачила сотні таких — поспішних, галасливих і надто ділових — але це її не стосувалося. Тут вона була королевою. Саме вона вирішувала, встигнеш ти зі своєю кавою на потяг чи ні, буде вона смачною чи ти згадуватимеш її протягом усієї поїздки.

Продавчиня чвакнула жуйкою й розтягнула кожне слово, мов гумку:

— Два п’ятдесят, — сказала вона.

Тітка дуже спокійно, пронизуючи продавчиню поглядом, поклала їй у руку купюру.

— Будь ласка, решти не треба.

Жінка підійшла до кавомашини й почала щось натискати. Машина у відповідь зашипіла й забулькала — процес було запущено.

Тітка тим часом озирнулася й нишком глянула на нас — своїх відданих фанатів, які всім виглядом показували: якщо буде бійка, ми на її боці.

Та її погляд зупинився на предметі в руках Патріка.

— У тебе не було цієї книги, — сказала вона.

— Так, мем… еее… я купив її на прилавку неподалік. Вона дуже потрібна мені для підготовки до іспитів. Давно хотів узяти, але все руки не доходили.

— Гаразд, — кинула вона. — Що ж, час. — Вона схопила свою каву й побігла до виходу, розбризкуючи її на ходу. — Ну чого сидимо, швидше-швидше! — крикнула вона, озирнувшись до нас.

Ми схопилися й кинулися слідом. Патрік, намагаючись на ходу допити чай, вилив його просто на себе.

***

У потязі кожен зайняв своє місце. Я вмостився збоку, щоб ніхто не сів поруч — після всього, що сталося, поруч із тіткою було якось не по собі.

І тут мене осінило: якщо в неї вже були всі інгредієнти, то де вони? При ній — лише невелика жіноча сумочка й пальто. Не могла ж вона запхати все це по кишенях… Сказати про це решті було неможливо — вона б почула, а я не дуже цього хотів.

— Що ж, діти, — сказала вона, роблячи черговий ковток своєї кави, — одразу після прибуття до Лондона йдемо до моєї кузини, а потім — на могилу Джейка. — Вона замислилася на секунду. — Хоча ні, це треба робити вночі. Забагато буде свідків.

— А як ми будемо його воскрешати? — спитав у неї Патрік.

Вона обернулася, подивилася на пасажирів у вагоні й продовжила тихішим голосом:

— Вам не доведеться робити майже нічого. Просто стійте поруч, або за кладовищем, і слідкуйте, щоб ніхто мені не заважав і не підходив до могили Джейка. Я ж повинна буду накреслити алограму навколо надгробної плити й читати потрібне заклинання. Джейку, ти в цей час маєш бути поруч зі мною. У якийсь момент ти заснеш, а прокинешся вже у своєму тілі. Усе зрозуміло?

Друзі насупилися.

— Якось усе занадто просто, — здивовано мовив Патрік. — Воскрешати мертвих завжди було так легко?

— Я не воскрешаю мерця. Я поєдную людину з її душею, — пояснила тітка Лора.

— А, тепер ясно, — схвально кивнув Патрік. — Ні, стривайте… не ясно. Це ж, по суті, і є воскресіння.

— Ні, любчику, одна річ, коли душа тут і хоче повернутися до тіла. І зовсім інша — коли або тіла вже немає, або душа перебуває в потойбічному світі, — пояснила Лора.

— Угу, добре. А ви вже робили таке раніше? — Продовжував Патрік.

— Ммм… ні, — насупилась тітка, ніби щось згадуючи. — Але мені якось довелося ловити людську душу, яка жила в підвалі одного старого дому. І знаєш, що? Вона намагалася задушити кожного, хто туди заходив.

— І що ви зробили, мем?

— Закоркувала її в банку. А що мені ще залишалося? — вона потерла око. — Жахливе рішення, мабуть: сидіти в банці стільки часу — аж до кінця віків… або поки хтось не випустить.

— Тобто він як джин? І ця банка досі у вас? — пожвавішав Патрік.

— Так, лежить десь у моїй квартирі. Але я б не квапилася з висновками, що це джин. Джини виконують бажання, а ця душа вб’є тебе відразу, щойно ти її випустиш.

Патрік нервово ковтнув.

— А що щодо… — почав він, але його слова заглушив гучний ляск дверей між вагонами.

До вагона зайшов старий із пишними вусами, в потертій форменій куртці й з великим животом. Він зміряв нас поглядом так, ніби збирався оштрафувати просто за сам факт нашого існування.

— Ваші квитки, — прошипів він.

— Зараз, зараз, — тітка Лора поставила склянку з кавою й почала швидко та незграбно ритися в сумочці, що було на неї зовсім не схоже. Вона витягла чотири зіжмакані папірці й подала їх кондуктору.

Той навіть не взяв квитки до рук, лише примружився:

— Ви сіли не в той вагон. Це перший клас, а ваші місця — у другому. Пересідайте негайно.

— Але, сер… — тітка глянула на квитки. — Тут же…

— Швидше, будь ласка. Ви затримуєте мою роботу, — нетерпляче перебив він.

— Так, але…

— Що «але»?

Тітка Лора різко підняла голову, і в її голосі вперше за день пролунав метал:

— Чорт би тебе побрав! — вигукнула вона й, почервонівши, сунула йому квитки майже в обличчя. — Подивись ще раз. І не перебивай мене. Тут указано правильний вагон і наші місця.

Кондуктор насупився, нарешті взяв квитки до рук і уважно їх роздивився. Обличчя його повільно витягнулося.

— Що ж… так… — він відсторонено простяг квитки назад. — Дякую.

Він розвернувся й почав обурено віддалятися.

— Він навіть не вибачиться? — здивовано прошепотіла Емма.

— А в цьому немає потреби, — відрізала тітка Лора й устромила погляд кудись у кінець вагона.

Вона почала вперто дивитися в одну точку й щось швидко шепотіти. За кілька секунд кондуктор зупинився, наче натрапив на невидиму стіну, біля якоїсь пані. Та простягала йому квиток, але він не брав його й навіть не дивився.

— Сер, з вами все гаразд? — запитала літня жінка.

Кондуктор не відповідав. Потім раптом коротко промовив:

— Перепрошую…

Він схопився за живіт і кинувся до тамбура, але спіткнувся об чиюсь сумку й гепнувся просто на підлогу. За мить його знудило.

Кондуктор із труднощами підвівся, зробив невпевнений крок, але відразу знову послизнувся й глухо впав на те саме місце, де вже встиг залишити слід. І його знову вирвало. За кілька секунд йому все ж удалося підвестися й зробити ще два кроки до тамбура, але він не стримався — і знову знудив.

— Та що це таке?! — обурено вигукнула літня жінка в розкішному костюмі, на яку впало кілька крапель. — Забирайся звідси, мерзотнику!

Тримаючись за живіт і прикриваючи рот руками, кондуктор усе ж добіг до тамбура й зник за дверима. Що й казати — ми були на сьомому небі від щастя та тріумфальної справедливості.

— Мем, але як ви це зробили? — здивовано спитала Емма.

— О, це старе заклинання розладу шлунку.

— Ви могли б мене навчити? — з надією в голосі запитала Емма.

Тітка Лора знизала плечима:

— Хм, можливо, але… чаклунству навчаються змалку або коли людина має до цього душевну схильність, розумієш?

— Мабуть, мем… — Емма насупилась. Було видно, що така відповідь її не задовольнила — вона й справді хотіла навчитися чаклувати.

— Може, якось ти заїдеш до мене, і ми подивимося, що можна зробити. Гаразд? — сказала вона, щоб трохи її втішити.

— Так, мем, дякую, — задоволено кивнула та.

— А ми? — жваво втрутився Патрік. — А нам із Мілом можна?

Тітка Лора кинула на нього холодний погляд.

— Хлопче, ніхто не любить вискочок. Ти це знав? — вона нахилилася до нього.

— Вибачте, мем, — зніяковіло відповів той.

Ну й жінка, — подумав я. Я ніколи не вірив у чаклунство. Кожного разу, коли бачив по телевізору «чарівників» чи «екстрасенсів», був певен: усе це шарлатани. Вони готові збрехати будь-що й будь-як — аби нажитися. Вони шукають ослаблених людей і просто дурять їх.

Наприклад, у тих телевізійних шоу про «екстрасенсів»: знаходять жінку, у якої зникла дитина, зв’язуються з нею й пропонують «допомогу» в обмін на сюжет для телебачення. Тим часом вони нишпорять усюди — дізнаються, де востаннє бачили дитину, у що вона була вдягнена, у соцмережах знаходять, що вона грала на скрипці… А далі — за сценарієм: садять цю жінку, поруч — «сумного екстрасенса», і той таємничим голосом починає:

— Бачу, бачу червону курточку, — каже він. — І ще… здається… тихіше… чую звуки скрипки.

І що відбувається в цей момент у серці матері? Звісно, вона готова повірити в будь-що, аби лише почути, що з дитиною все гаразд. Саме тому я вважав усіх цих телевізійних «екстрасенсів» бовдурами. Те саме стосується й чаклунів, відьом, «цілителів», які обіцяють вилікувати всі хвороби, зазирнути в минуле, майбутнє й Бог знає куди ще.

Я подивився на тітку Лору. Вона щойно змусила кондуктора блювати. Навряд чи в них був таємний обід, і вона підмішала йому щось зіпсоване для ефекту. Та й узагалі — я ж привид! А тепер моя єдина надія на порятунок — саме ця чаклунка.

Потяг повільно погойдувало з боку в бік. За вікном починався дрібний дощ. За годину хлопці вже спали. Тітка робила вигляд, що теж заснула, але кожні десять хвилин прочиняла очі, вдивлялася вглиб вагона й знову заплющувала їх. Хоч вона й намагалася здаватися суворою та зовсім не показувала тепла, я все одно відчував від неї якусь материнську опіку.

Я не міг заснути. Потяг погойдував мене, й я перебував у дивному стані — напівсон, напівяв. Я намагався згадати хоч щось зі свого життя, але все було марно. Мабуть, за життя мої друзі були для мене дорожчі за батьків, якщо першими я згадував саме їх. Особливо Патріка.

Я подивився на нього: він сидів із закинутою головою й роззявленим ротом — солодко спав. Я посміхнувся подумки. Схиливши голову до вікна, я намагався відігнати погані думки, просто розглядаючи пейзаж.

Розділ 6

— Усі ми особливі, чи не так? Хтось менше, хтось більше. Хтось уявляє про себе неймовірні гори, — вона підняла руки й протягнула це слово, широко розкривши очі. — А сам і комарика з себе не являє. Хтось нічого не уявляє, але щиро вірить, що він особливий. То хто ж має рацію? — вона подивилася на мене своїми чорними, мов смола, очима. — Той маленький комарик, який нібито знає собі ціну, вважає себе горою, найгіднішим серед людей? Чи той ніхто, який знає, що він — ніхто? Я схильна думати, що все це — наслідок виховання й місця народження. Комусь пощастило більше — і ось він уже підноситься над усіма: «усі ці люди навколо — другосортні, я не такий, я особливий, я вартий більшого, я кращий, я ніколи не помиляюся, але вчуся на помилках, я добрий до всіх, доки мене не розлютять». Чули таке, правда? — вона знову кинула на мене погляд, і я мимоволі кивнув.

— Комусь пощастило менше, але він не поступається першому у власних переконаннях: «у мене все вийде, я проб’юся, тому що… тому що… що?» — вона подивилася на мене запитливо й злегка підняла голову. — «Тому що я кращий за інших, я вартий більшого». І далі — все те, що ви вже чули. Тож постає справедливе питання: хто ж гідний? Хто справді має рацію? Хто той по-справжньому особливий? Хто — просто другорядний сорт, а хто — сам сенс життя? Можливо, всі одразу, але кожен по-своєму? А от і ні, пробачте, — вона опустила очі й широко усміхнулася. — Якби всі були особливими, тоді ніхто не був би особливим. То хто ж тоді? Хто ж? Хто?.. Або, можливо, цікавіше інше питання — бо саме воно нас хвилює: як мені стати особливим? — вона подивилася на мене спідлоба.

— Я… я не вважаю себе особливим, — виправдався я.

— Та невже? Але ж ти — привид! — вигукнула вона.

— Я цього зовсім не хотів.

— Відповідь, здається, крутиться в голові, звисає з кінчика язика, проситься, щоб її озвучили. Але мозок, цей підлий тип, чинить опір: «говорить неправильно! Ні! Не те!»

Вона замовкла на хвилину, а тоді продовжила спокійним, тихим голосом:

— Я не знаю… Може, всі. А може, ніхто. Одне я знаю напевно: у безмежному Всесвіті й у тому короткому відрізку часу, який ми називаємо життям, це — найдурніше, про що можна думати. Думай краще про щось приємне — про квіти, море, красиві краєвиди з вікон.

— Крістіно, не чіпай Джейка!

— Вибач, мамо.

Мить я думав: чому все це я слухав від десятирічної кучерявої дівчинки, а не від старого професора, який викладає філософію? Її артистичність водночас і лякала, і захоплювала, і при цьому вона здавалася незвично розумною.

Ми сиділи за великим дерев’яним столом, накритим скатертиною, у старій квартирі тітчиної кузини й пили чай, усіма силами показуючи, який він смачний. Адже це дуже хвилювало тітчину кузину. Квартира мала скрипучу дерев’яну підлогу, столи й стільці — скрипіло, здавалося, все. Старий інтер’єр, високі, майже чотириметрові стіни, тьмяне освітлення й теплий чай надавали цій кімнаті якогось… не знаю… затишку, мабуть.

Тітчина кузина — Фіона, як вона представилася, жінка з блідою шкірою, — метушилася навколо столу, роздаючи ложки й розливаючи чай. Вона ходила у світлій сукні, і здавалося, що кожен її рух давався легко, немов у метелика. Я весь час чекав, що вона ось-ось злетить, або що її усмішка, яка не сходила з обличчя, освіти нас якимось чарівним сяйвом.

— Я так рада, що ви прийшли, — говорила вона, майже вигукуючи останні слова. — Особливо ти, Лоро. Скільки років я не бачила свою кузину, і стільки ж у мене не було гостей, — сказала вона, обіймаючи нас усіх по черзі ще на порозі. Вона навіть спробувала обійняти мене — вийшло вкрай незграбно, але все ж приємно.

Фіона жила зі своєю донькою Крістіною, яка, скажу прямо, зовсім не була схожа на матір. У неї було густе каштанове волосся, великі карі очі й значно більше зосередженості, ніж у її матері. Вона не нагадувала дитину свого віку. Їй не хотілося втекти від нас, сидіти в телефоні чи грати в ляльки — не знаю, чим тепер займаються десятирічні дівчатка. І ще вона не відходила від мене ні на крок.

— Вона навчається вдома, тож людей бачить украй рідко. І вже будь певен — привидів тим більше, — пояснила мені Фіона.

Я не заперечував. Її запитання на кшталт: «Як ти ходиш до туалету?», «Коли ти їси, їжа у роті теж стає невидимою?», «Хочеш пограбувати банк?» — здавалися мені кумедними й трохи відволікали від думок про власну смерть. Вона сіла поруч зі мною за стіл і приєдналася до чаювання разом з усіма.

— Я люблю чорний чай, без цукру, — урочисто промовила вона. — Цукор шкідливий.

Фіона, розливаючи всім чай, на мить знітилася, коли тримала чашку біля мене.

— Дякую, — сказав я.

Вона кивнула, усміхнулася й побігла далі.

— Отже, — голосно оголосила тітка Лора. — Діти, я дуже рада бачити свою кузину й вас усіх тут. Зараз ми маємо дочекатися ночі, після чого підемо на кладовище й оживимо Джейка.

— І я з вами?! — вигукнула Крістіна, аж підскочивши зі стільця.

— Ні, сонечко, ти поки залишишся вдома. — Крістіна засмучено сіла на місце. — А зараз пийте чай.

Друзі дружно сьорбали чай і наминали тістечка за обидві щоки. Ми майже нічого не їли з самого ранку, тож я чудово розумів, чому вони такі голодні. Тітка Лора щось жваво обговорювала з Фіоною, раз по раз голосно сміючись.

— А пам’ятаєш Рональда? — почала тітка Лора.

— Так, того забіяку, що постійно крав у всіх обіди, — відповіла Фіона.

— А пам’ятаєш той день, коли… — далі вона почала шепотіти, і вже за мить обидві розсміялися.

Я ж увесь цей час відповідав на запитання Крістіни, які поступово ставали дедалі дорослішими й, я б навіть сказав, філософськими. Переді мною вже сиділа не маленька дівчинка, а хтось значно старший і мудріший. Це трохи насторожувало, але в її очах я не бачив нічого злого. Дивне поєднання дитини й дорослого.

— Чому ж тоді ти про це думаєш? — нарешті й у мене з’явилася можливість запитати хоч щось.

— Про що? — не зрозуміла Крістіна.

— Про людей, як ти казала: хто гідний, а хто ні.

— Я не знаю… Само виходить, просто думаю, — вона засумувала.

— Гаразд. Як ти думаєш, до яких людей ти себе відносиш — до перших чи до других?

— Я ж уже відповіла: про це дурно думати, тому я більше не буду.

— Хм, теж вірно. Твоя мама сказала, що ти навчаєшся вдома. Чому? Хіба тобі не хотілося б учитися в школі з іншими дітьми? — запитав я.

— О, я б дуже хотіла, але не можу. Тому, чого мене вчить мама, у школі не навчають.

— Чого ж вона тебе вчить?

Вона насупилася й замовкла.

— Чому мовчиш? — здивувався я.

— Мені не можна розповідати, чого вона мене вчить.

— Чому?

— Мама сказала, що люди цього не зрозуміють… і захочуть мене вбити.

Я здивовано подивився на Фіону. Невже ця людина — така світла, з вічною усмішкою від вуха до вуха — справді могла сказати щось подібне своїй маленькій доньці?

— Але ж… — я замислився, як її переконати. — Технічно, я ж не людина. Я привид.

Вона урочисто підняла голову й засяяла усмішкою:

— Так, це правда! Ходімо, я тобі покажу!

Що ж, це було неважко. Мені стало трохи ніяково — мабуть, не варто було так дурити дитину… але цікавість виявилася сильнішою. Вона схопила мене за руку й потягла в коридор.

— Тільки не вмикай світло, — прошепотіла вона. — Ти їх налякаєш.

Кого — «їх», я хотів спитати, але вирішив списати все на дитячі вигадки. Ми пройшли в самий кінець коридору, до останньої кімнати.

— Коли побачиш їх — не рухайся й не говори. Вони можуть злякатися. Стій біля дверей і чекай моїх вказівок. Зрозумів? — вона намагалася подивитись на мене строго, але промахнулася й втупилася мені в живіт.

— Так, — прошепотів я.

Двері тихо скрипнули, і ми увійшли всередину, обережно зачинивши їх. Крістіна відпустила мою руку й пройшла в центр кімнати. Ми стояли в темряві; з кухні ледве чутно долинав дзенькіт посуду, за вікном здіймався вітер і згущалися сутінки. Над вікнами висіли важкі штори, не пропускаючи ані промінчика світла. Було темно, як у гробі.

Крістіна стала посеред кімнати й підняла руки. Вона почала щось бурмотіти — то чи шепотіти, то чи наспівувати. Так минуло хвилин десять. Я вже добряче занудьгував і почав думати, що це просто дитяча гра. Але все ж стояв, не ворушачись — чи то щоб підтримати її, чи то щоб не образити.

У дальньому кутку кімнати щось блиснуло синім. Я придивився — нічого, усе та ж суцільна темрява. За мить — ще один спалах, тепер у кутку біля стелі. Я напружив зір і почав вдивлятись у стіни та кути: то там, то тут щось мигтіло — короткі сині відблиски, немов крихітні розряди.

Їх ставало дедалі більше. Уже не поодинокі спалахи, а десятки дрібних мерехтливих точок, розкиданих по стінах. Деякі завмерли на місці й просто світилися — мов крихітні сині зорі.

Мені страшенно хотілося підійти ближче, роздивитися їх, але я пам’ятав настанову — не рухатися.

Крістіна тим часом почала плавно розмахувати руками, наче крилами — вгору й униз, вгору й униз. А я не міг відвести погляду від синіх точок — надто вже дивними вони здавалися. Їх ставало все більше й більше; тепер їх були, мабуть, сотні. У кімнаті стало вже не так темно — вона наповнилася м’яким синім сяйвом.

І тут одна з точок відірвалася від стіни й повільно попливла в повітрі. Я спостерігав, заворожений. Це було щось живе — ні комаха, ні вогник, ні метелик, а щось середнє між усіма трьома. Її краї тремтіли, наче язички полум’я, а все тіло світилося м’яким синім світлом.

До неї приєдналася ще одна. І ще. І ще.

Невдовзі все навколо нас наповнилося цими крихітними створіннями — разів у чотири меншими за звичайного метелика. Одні сяяли яскравіше, інші — тьмяніше. Їхні рухи були схожі на танець: одні тріпотіли, мов полум’я, інші — ніби наслідували ритм морських хвиль.

Хоч я й був привидом, мені здавалося, що ці вогники-метелики чітко мене бачили. Покружлявши навколо мене, завмерлого від подиву, вони почали повільно злітатися до Крістіни, осідаючи на її руках, які вона невпинно піднімала вгору й опускала, немов диригуючи цим таємничим балетом. Їх ставало дедалі більше, і незабаром від рухів Крістіни почали тягнутися тонкі світні хвости — мов у комет, що пролітають нічним небом. Видовище було по-справжньому чарівним.

Вона повільно розвернулася й подивилася на мене, не перестаючи плавно рухати руками.

— Мене вчать їх контролювати, — ледве чутно прошепотіла вона.

— Навіщо? — так само пошепки спитав я.

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мені не кажуть. Може, для захисту.

— Від кого ж?

— Мені кажуть: «Підростеш — дізнаєшся», — знову знизала вона плечима.

Раптом двері до кімнати розчинилися, і в ній розлився світло з коридору. Усі вогники одночасно щезли. На порозі стояла Фіона.

— Що ви тут робите? — суворо спитала вона.

— Нічого, — швидко відповіла Крістіна. — Показую Джейкові свою кімнату.

— І Люмінесів заодно? — прижмурилася Фіона.

Крістіна винувато опустила голову.

— Мем, не сваріть її, — промовив я. — Це я попросив показати те, чого її вчать.

Вона подивилася в мій бік, орієнтуючись на голос.

— Містер Джейк, — сказала вона строгим тоном. — Ваші друзі вже зачекалися за столом. — Вона повернулася до дверей, пропонуючи мені пройти.

— Так, мем. Перепрошую, мем, — сказав я винувато, вийшов із кімнати й попрямував до кухні.

На порозі я зупинився, щоб іще раз глянути в кінець коридору. Фіона тим часом сварила Крістіну за те, що та накоїла, пояснюючи, наскільки це небезпечно, і що незнайомцям не можна показувати магію. Раптом вона різко повернулася в мій бік і промовила:

— На кухні, містере Джейку. На кухні, — усе тим самим строгим голосом.

— Як ви мене бачите? — я сторопів.

— Чарівні дзеркала, розставлені по всій квартирі. Одне — позаду тебе, — спокійним низьким голосом сказала тітка Лора, яка з’явилася нізвідки.

Я озирнувся: позаду мене, в кутку коридору, справді стояло велике дзеркало в дерев’яній рамі, й у ньому відбивався мій чорний силует. Вона продовжила:

— Магія далека від досконалості, тому видно лише твій силует.

— А її можна вдосконалити? — спитав я.

— Можна, — кивнула вона. — Але доведеться сидіти біля нього тижнями й повторювати заклинання. А до появи тебе в цьому не було потреби, тож ніхто цим не займався.

Ми пройшли на кухню й сіли на свої місця. Незабаром підійшли Фіона й Крістіна, вибачившись за відсутність. Друзі тим часом уже майже допили чай і доїдали тістечка.

— Дуже дякуємо, місіс Фіоно, було надзвичайно смачно, — подякував їй Міл.

— Так, — підхопив Патрік, — особливо ось ці червоні тістечка.

— О! Вони зі свинячого серця, рада, що тобі сподобалися.

Патрік витріщився на порожню тарілку, а Емма з Мілом голосно розсміялися.

— Що ж, діти, — зітхнула тітка Лора. — Вирушаємо о першій ночі. До того часу, — вона глянула на годинник, — можете поспати або подивитися телевізор.

Розділ 7

Сон не йшов. Ми лежали у великій кімнаті: я з Патріком — на підлозі, а Емма й Міл — на ліжках, поставлених біля протилежних стін.

— Теж не спите? — прошепотіла Емма.

— Мг, — відповів Патрік.

— Я теж, — додав я.

— А ти взагалі спиш? — запитав Патрік.

— Ну, от зараз уперше захотілося якось, — відповів я.

— Цікаво… Я просто вся в передчутті — що ми будемо робити на твоїй могилі, Джейку, — Емма мимоволі здригнулася.

— Гей, а що ви там робили з Крістіною? — Патрік повернувся до мене.

— О, навіть не знаю, як пояснити… Вона показувала мені щось. Здається… — я насупився, намагаючись згадати. — То чи люміпесів, чи люпітесів… люмінеси! Так, точно, люмінеси.

— І що це таке?

— Поняття не маю, — знизав я плечима. — Ніколи раніше не бачив. Якісь сині вогники — ніби метелики чи іскри. Сяють м’яко, гарно.

Емма сперлася на лікоть і подивилася на мене:

— І що вони робили?