Bezpłatny fragment - НАДІЯ

Пам’яті дядька Зджішька

Частина I

Росія

На початку березня варшавський губернатор видав обьявление про набір рекрутів до армії.

Наступного тижня на урок прийшов директор школи з районним службовцем. Директор наказав, щоби йому показали класний журнал, з якого службовець занотував прізвища учнів, які підлягали наборові до війська. Я опинився серед них.

Оголошено, що ми не можемо продовжувати навчання, мусимо залишити школу і під загрозою покарання, не пізніше як через сім днів нам потрібно звернутися до своїх повітів на військову комісію.

На перерві ми всі, кого занотував службовець, зібралися разом, щоб обговорити нашу ситуацію. Ми поспіхом представили різні ідеї, яким чином уникнути набору. Кожен із запропонованих способів неможливий для здійснення. Насамкінець, незадоволені собою і без жодного рішення, ми попрощалися з молодшими друзями і розійшлися додому.

Вдома знову розгорілася дискусія про те, що робити. І знову не з’являлося жодних влучних ідей. Щоправда, я ще не досягнув призовного віку, але у випадку війни цей аргумент не враховували. Дядько сказав, що заяву про відстрочку призову, так чи інакше, я повинен подати до ґміни. Сказав, що знає одного урядника і спробує з ним поговорити в моїй справі. Наступного дня я відніс до ґміни заяву, звернув увагу на свій вік і запитав, які є шанси на відстрочку. Я отримав відповідь: «Майже жодних шансів». Їм потрібні військові, бо буде війна.

Рад не рад, я постав перед комісією. Одразу на початку я сказав про віднесену до ґміни заяву про відстрочку з огляду на мій вік. Голова комісії лише посміхнувся під вусом і нічого мені не відповів.

Далі мене зважили і поміряли ріст. Лікар мене обстукав і послухав, а потів, обернувши голову до столу, за яким сиділа комісія, лаконічно промовив одне слово: «Годиться». Почувши це, я ще раз нагадав про свій вік. Лише знизавши плечима, він покликав наступного. Після закінчення обстежень, які тривали кілька годин, оголосили нам, що додому прийде бумага і впродовж трьох днів ми повинні з’явитися до комендатури.

Бумага прийшла шостого березня до мене і ще одного приятеля Боґуся. Дев’ятого березня ми вирушили разом на Прагу, де нас поселили в Форті Шьлівіцького. Там ми переночували одну ніч на соломі, нам, звичайно, це не надто сподобалося. Тому наступного дня, одразу після сніданку, помітивши на воротах вартових, ми втекли через мур, а далі полями, луками, через міст і додому.

Через два дні ми дізналися, що жандарми нас розшукують. Що ж робити? Ми знову попрощалися з батьками і пішки повернулися назад до Праги. Ще раз повідомили про своє прибуття. Там трохи здивувалися, бо нас вже записали, але ми нічого не відповіли. Знову спали ми на соломі, а вдень вешталися фортом, знайомлячись із новими друзями по нещастю.

Дванадцятого березня після обіду конвоїр повів нас парами на залізничний вокзал. Там на бічній платформі стояли вагони для худоби. Велетенський чорний паровоз з високим комином випускав смужки пару з голосним сичанням, а зверху посміхався до нас задоволений машиніст. Весь вагон налічував кільканадцять вагонів, на останньому ж була будка, звана бреком, в якій нерухомо сидів гальмівний кондуктор.

Під-офіцер поділив нас на пари — по двадцять чотири людини на кожен вагон. Сідаючи до вагонів, всі метушилися, пересідали, тому що кожний хотів їхати зі знайомими. Я їхав з Боґусем. Вагон мав два малі вікна, деякі заґратовані, і розсувні двері. Посередині знаходилася маленька залізна пічка на вугіллі, дехто називав її козою. В куті стояли два відра: одне з вугіллям, інше з питною водою. На одній зі стін висіла мала нафтова лампа з сильно закоптілим склом, яка давала трохи світла всередині. Коли все вже було готове, паровоз засичав, весело засвистів, а я перехрестився. Нарешті потяг вирушив у дорогу. Куди? Ми ще не знали.

Виїхали ми в невеселому настрої. Лише через деякий час почалися розмови, розповіді і жарти. Ми намагалися співати, але не дуже нам вдавалося — не вистачало спільного репертуару і лідера до співу. Пізніше жарти і оповідки супроводжували нас вже всю дорогу. Старий локомотив, який, мабуть, пам’ятав ще часи Олександра III, тяжко сопів і стогнав, ледве даючи собі раду з вагонами. Потяг призупинявся на кожній станції, а інколи стояв на бічній платформі довше, щоби пропустити пасажирський або військовий транспорт. Кілька разів ми зупинялися біля такого ешелону з іншими вояками. Ми тоді спостерігали один за одним та обмінювалися якимись зауваженнями, часто нецензурними. Траплялося, що влаштовували бойові змагання: вони виставляли свого силача, а ми — свого. Результати цих боїв були різними. Нас дуже тішило, коли нашому представникові вдавалося повалити суперника.

Між нами було декілька рекрутів-євреїв. Почувалися вони не найкраще серед спільної недолі. Згодом по дорозі почали дезертирувати. Один єврей залишився вже в Тлущі, а двоє — в Малкіні, чого не помітили конвоїри. По мірі віддалення від Бялеґостоку кількість цих дезертирів почала збільшуватися. В Чарней Вші, переплутавшись із пасажирами, які очікували на потяг до Гродно, залишилося їх шестеро.

Однак, найімовірніше, ще хтось крім нас це помітив, тому що в Ґродно плутонговий командир з допомогою двох вояків зібрав євреїв з усіх вагонів і зачинив їх в одному вагоні із заґратованими вікнами. Тепер бідні єврейські рекрути не могли навіть виглядати через вікно, а під час зупинок завжди пильнувало їх двоє солдатів.

Чим далі на північ, тим було холодніше. В залізній пічці весь час тліло вугілля, але давало не дуже багато тепла. Коли настала ніч і закінчилася олія в лампі, ми лягли в одежі один біля одного під стіною на брудній підлозі; так ми проспали всю ніч без жодного накриття, аж поки нас розбудив холод. Пічка згасла. В животі забурчало, і ми думали про сніданок, але з цим треба було зачекати до наступної станції.

На останній зупинці перед Бялостоком провідник дав кожному з нас рубель на життя на цілу дорогу. Ми купили трохи продуктів вже в Бялостоку, але на довго не вистачило. Пізніше ми були змушені докуповувати їжу вже на станціях, але не завжди можна було знайти те, що було потрібне. Так було з хлібом, який впродовж цілої дороги вдалося мені купити лише п’ять разів. Зате не було клопотів із гарячою водою на чай, тому що на кожній станції цілодобово у великому казані була варена вода, звана «кип’ятком». Гірше було з цукром до цього «чаю».

Ми проїхали Ґродно, Вільнюс, Даугавпілс; тільки тоді, коли потяг попрямував на північ, стало зрозуміло, що їдемо до Петрограда. Далі був Псков, Петроград, та виявилося, що він взагалі не є метою нашої подорожі. Ми переїхали через ріку Неву і врешті дісталися кордону якогось міста, в якому ще півдня стояли десь на бічній платформі. Проїхавши тисячу або навіть більше кілометрів через ліси, луки, ріки, вночі 24 березня ми вийшли на станції губернського міста над рікою Вантаа — Гельсінґфорс: голодні, втомлені подорожжю, чорні від диму з вугільної металевої пічки, два тижні невмивані.

Унтер-офіцери вишикували нас в дві шеренги і перерахували. Одного не вистачало. Перерахували нас ще раз: все співпало. Ми вирушили зі всіма нашими речами: зі скриньками, клунками, валізками. Виявилося, що нам потрібно пройти через ціле місто, тому що нашою метою були Олександрівські кошари в базі Катаянокка.

Ми маширували серединою вулиці, заваленої товстим шаром снігу, і виглядало це наче марш на каторгу: спереду солдат з карабіном, а за ним шеренга засланців, які щомиті перечіплюються від втоми і провалюються в глибокі ями, залишені кінськими копитами. Коли ми врешті-решт добрели до бази, розміщеної в найдальшій частині міста, виявилося, що кошари переповнені. Наш провідник отримав нову адресу, тому ми вирушили назад. Там повторилося те саме. Ми протестували — вже вечоріло, а ми того дня не мали ще крихти в роті. Ми отримали по куснику разового хліба і знову вирушили на базу. Там наш унтер-офіцер посварився з сержантом і впевнено промовив, що вночі він далі не ступить ні кроку в пошуках інших кошар. Ми поскладали наш багаж в коридорі під стіною і розклалися поруч. Сон зморив нас. Одні лягли в переходах, інші на клунках — та й так на підлозі заснули. Наступного дня провідник повів нас, знову без сніданку, до кошар, де затримався третій фінський полк. У тих кошарах було місце, оскільки кілька днів раніше частина солдатів виїхала на фронт. Тут новий унтер-офіцер поділив нас на чотири групи, тому що цей полк налічував чотири батальйони. Мене призначено до третього плутонгу, третього відділення, третьої роти. Я сприйняв це як добрий знак.

Після сніданку, який складався з чорного житнього хліба і чаю, одразу розпочато перші тренування в кошарах. Ми тренувалися у власному взутті і цивільному вбранні. На початку плутонговий повчав нас, як потрібно марширувати по команді «кроком марш». Розказав нам, що потрібно починати з лівої ноги і робити мах руками від пояса аж до заднього опору. Ми по черзі марширували в приміщенні, а він виправляв кроки та поставу. Треба визнати, що перші марші деяких моїх колег заслуговували на співчуття. Один із побратимів рухався наче панночка: ліва нога, ліва рука, права нога, права рука, що викликало загальну втіху. Сміявся навіть плутонговий. Інший знову сунув, наче танцюючи полонез. Боґусь виконав вправу бездоганно. Надійшла моя черга. Я марширував приміщенням згідно з інструкцією. Для нас це не було складно, бо ж у школі на гімнастиці ми робили такі вправи, але на польські команди. Плутонговий похвалив мене і, піднімаючи стиснений кулак, сказав: «Молодец!»; та все ж від подальших вправ мене не звільнив. Зате моїм побратимам сказав: «Гляньте, от як потрібно марширувати».

Після короткої перерви почалася лекція, під час якої нас ознайомили з керівництвом. Спочатку плутонговий перелічив всіх командувачів, а потім потрібно було дати правильну відповідь, хто є командувачем і головним роти, плутонгу і відділення. Це тривало до обіду.

Коли закінчилася ця «неймовірно» цікава лекція, прийшов поварчук Шітов і забрав чотирьох рекрутів. Кожен із них приніс з кухні в мідній посудині порцію якогось супу для шести рекрутів. З того банячка ми їли дерев’яними круглими ложками з коротким тримачем. Другою стравою була каша з солониною, яку ми споживали тими ж ложками. Після двогодинного відпочинку настали ті самі нудні вправи і так аж до вечора.

Після вечері, яка складалася з кусника сухого разового хліба і слабкого чаю, ми почали замислюватися, де ж ми врешті будемо спати після цієї подорожі і таких «цікавих» занять. Тоді прийшов старший унтер-офіцер, який перевірив список і поділив нас на три групи згідно з віросповіданням. З одного боку стали євреї, з другого — мусульмани, а найбільша група — християни, тобто православні, протестанти і католики посередині. За командою «до молитви» ми стали струнко і православні почали молитися «Отче наш». Решта мовчала, оскільки це відбувалося в іншому обряді та й ми не знали цих слів. Так було під час співу державного гімну. Унтер-офіцер зморщив чоло і запитав, чому ми не співали «Отче наш» і «Боже, царя храни». На це хтось із нас відповів, що не знаємо слів та мелодії. Його це надзвичайно здивувало, як можна жити, не знаючи таких важливих пісень. Потім оголосив нам: «Кінець денних занять, — і наказав: — А тепер лягайте спати». Тільки де? Ми не помітили жодних ліжок. Лише з двох сторін приміщення двоповерхові підвищення з соснових негебльованих дощок. І знову ми лягли спати брудні, в одязі, в якому ходили вдень і в якому тренувалися. Ми лежали один біля одного на тих голих дошках без жодної постелі і без подушки під голову. Ми лежали як ніби померли і, як то солдати, швидко заснули.

Наступного дня нам підібрали мундир. Плутонговий повів нас на склад, там старший видав кожному шаровари, сорочку, шкіряний пояс з латунною пряжкою і чорну круглу шапку без козирка з трикольоровим біло-червоно-синім знаком. До цього високі чорні шкіряні черевики. Я це все надягнув і тоді відчув, що вже є солдатом російської армії. Своє власне вбрання я загорнув в один пакунок, підписав ім’ям і прізвищем та залишив на складі на збереження. Потім плутонговий привів нас до канцелярії, де кожному виплатили по три рублі і п’ять копійок на білизну.

Зі складу ми вирушили до нашої навчальної кімнати, де плутонговий навчав, як таку форму носити. Оголосив, що форму потрібно носити згідно з правилами і жовнір має бути «один в один, як… як…. дві карабінові кулі». На що Боґусь мені шепнув, що краще вже снігові кулі.

Наступного дня о п’ятій ранку мене і ще кількох товаришів розбудив кухар Шітов і привів нас до кухні, щоб ми чистили картоплю на обід.

Жовнірський день розпочався із ознайомлення з царською сім’єю та структурою полку. Одразу потому — навчання внутрішньої служби. Першого тижня це були допоміжні роботи. О п’ятій годині підйом — і або робота на кухні, або миття підлоги в кімнаті, коридорі та вбиральні, а також чищення форми і полірування взуття. Врешті — сніданок. Далі — муштра: біг, марші, оберти, захоплення зброї і тому подібне. Ми весь час трималися разом із Боґусем і ще одним українцем Ігорем, котрий спав поруч.

Щодня прибували нові групи рекрутів, переважно чеченці і татари. Другого тижня нам видали ранці і пояснили, як їх носити і пакувати. Далі видано зброю, але без амуніції; вчили тільки, як вона збудована. Починаючи з третього тижня, тривали навчання стрілецької постави і постріли із пружинної зброї. З вогнепальної зброї ми стріляли лише після присяги. Пізніше впродовж двох тижнів нас навчали фехтуванню.

Теоретичні заняття вів капітан Тускісон. Пояснив нам загальний перебіг служби, навчив дисципліни, також пояснив, що таке бойовий прапор і штурм. Потім розказав, як стояти на варті, і про покарання, а також, як вносити прохання і скарги.

Врешті-решт почалося приготування до присяги з унтер-офіцерами. Пізніше ми удосконалювали набуті вміння. В полку діяла школа грамоти: там неписьменних навчали читати і писати. Ми з Боґусем — гімназисти, тому читати і писати вміли.

У червні нам виплатили солдатську зарплату і ми з Боґусем та Ігорем пішли в формі до Гельсінгфорс, щоб зробити пам’ятне фото. На зворотньому шляху дивимося, а в канаві збоку фортеці хтось борсається у воді. Там не було глибоко, ледь метр води. Ми скочили і виловили його. Це був капітан Тускісон, зовсім п’яний. Пізніше цей випадок нам став у пригоді.

Фото я надіслав батькам у Варшаву. Весь час я сподівався, що не потраплю на фронт і війна закінчиться без моєї в ній участі, хоча до жовнірського життя та нових друзів я швидко звик.

З Ігорем, як то у війську буває, ми сильно потоваришували. Ми завжди трималися разом. Розповіли один одному все про домівки, друзів і попередні заняття. Ігор показав фотографію своєї сім’ї, яку взяв із собою. Він мав дуже гарну сестру — Надію.

Однак незабаром стався випадок, який мало не закінчився катастрофою. Отож, одного разу, коли Боґусь сидів у їдальні, туди зайшов сержант. Боґусь його не помітив і не встав, щоб привітати поклоном. Сержант на нього налетів і грубо накричав. Боґусь не залишився в боргу і теж щось відповів. Розлючений сержант покликав чергового і наказав нашого товариша заарештувати на три дні.

Ми почули крики в коридорі, за мить вже були там. Ми вирішили не допустити виконання вироку, але прийшов офіцер і наказав нам повернутися до кімнат. Однак ми заявили, що нічого з того не вийде і не дозволимо скривдити товариша. Тоді черговий покликав військову сторожу, яка складалася з шести вояків. Ще раз нам наказали розійтися, однак після відмови з нашого боку почали нас штурмувати. Офіцер, який командував вояками, мабуть, гуманна людина, не дозволив цього разу використати, як зазвичай у таких випадках, ковані залізом металеві колби карабінів і щоразу вигукував:

— Обережно, тільки не колбами, руками їх брати!

Ми опиралися, нас було вдвічі більше. Тоді офіцер, який, найімовірніше, хотів уникнути більшої колотнечі, перестав атакувати і лише склав протокол про нашу нечемну поведінку. Цей день закінчився спокійно. Але вранці, коли ми споживали їжу, крики Боґуся змусили вийти нас на подвір’я.

— Закрили мене! — кричав через вікно.

Ми вибігли в коридор і гукнули до чергового, щоби відкрив. Але він не схотів.

Почалася нарада. В наших жилах кипіла гаряча кров, адже ми були молоді і не розуміли, що передусім треба порозумітися з командиром, внаслідок перемовин з яким може і виник би якийсь компроміс. Але ми так не міркували. Зухвалі, після сутички з владою, ми вирішили виламати ґрати і звільнити товариша силою.

Озброєні палицями, ми стояли в коридорі. Черговий дивився на нас, підсміювався і спокійно курив люльку.

— Відкрий! — я закричав до нього.

— Наказали, — відповів той, — я закрив!

— Відкрий, — повторили ми, — бо будемо ламати ґрати!

— А мені що до того? Ґрати — річ державна, не моя. Ламайте. Ви і будете відповідати.

І спокійно далі курив люльку. А до того іронічно посміхався, бачачи нашу даремну працю біля ґрати, які були дуже міцні і жодним чином не піддавалися нашому натискові.

Ми знову оточили чергового, вимагаючи, щоби відчинив. Він вагався, але коли ми пригрозили, що силоміць відберемо ключі, поступився і відкрив. Кумедно це виглядало. Представник влади, заклопотаний черговий з люлькою в зубах, роздивлявся незвичайне спустошення — вигнуті завіси і замки. Ми стояли спітнілі, з тріумфом та водночас з радістю від такої легкої перемоги. Товариш був звільнений, це не вимагало надзвичайних зусиль, тому втішені, підстрибуючи, ми вирушили на подвір’я.

Минув весь день і нами ніхто не цікавився. Здавалося, що про нас забули. Керівництво взагалі не зголошувалося, а коли настала дев’ята година вечора, ніхто не заганяв нас до кімнат. Залишили нас у спокої. Це викликало роздуми, чи це не тиша перед бурею. Ми всі зібралися у великому залі нашого клубу на нараду. На думку більшості, керівництво буде змушене вжити заходів, а оскільки їхня бездіяльність дотепер нічого доброго не передбачала, ми вирішили на всяк випадок не розходитися до кімнат і чекали спільно на подальший розвиток подій. Коли ми радилися, раптом почули гуркіт дверей, що зачинялися; хтось непомітно підійшов і ув’язнив нас у клубі.

Тривога почала посилюватися. Через заґратоване вікно нічого не було видно. Ми чули лише якісь швидкі кроки на подвір’ї. Через певний час до наших вух долинув крик чергового: «До клубу!». Ми почули численні кроки, які наближалися до нашої кімнати. Двері відчинилися з гуком, до клубу миттю влетіло з десяток вояків з карабінами. За ними увійшов черговий у товаристві офіцера, який командував вояками.

— Котрий?! — звернувся до чергового поручник.

— Цей, цей, цей, цей! — черговий вказав на мене, на Боґуся і ще на двох інших.

— Вийти! — вимагав офіцер.

— Хочемо бачити командира! — відповів розлючений Боґусь. Почалася коротка суперечка. Товариші нас підтримали і почали висувати різні вимоги.

— Не погоджуюся на жодні умови, — відказав поручник, піднявши голос, — ви є солдатами, а ми керівництво. Ваша справа слухати і підпорядковуватися наказам керівництва.

Побачивши наш опір, офіцер явно розлютився, почервонів і почав лаятися.

— Не хочете слухати, — закричав. — Послухаєте чогось іншого.

Витягнув палаш і гукнув солдатів:

— Бейте их, ребята! Чтобы долго помнили!

На цей клич ті кинулися на нас, як скажені пси. Ми втекли під стіну, намагаючись відгородитися столами і кидаючи в них табуретами, а потім — черевиками. На хвилину вони відступили, та коли наша «амуніція» закінчилася, вирушили на нас із піднятими карабінами. Голими руками ми не могли оборонятися. Першого удару мені ще вдалося уникнути, але одразу після нього я дістав у голову залізною колбою і ринув на землю. Після такого удару я взагалі не знав, що зі мною відбувається. Я чув ще якийсь стогін, але вже не мав поняття, чи мій, чи іншого товариша і врешті-решт я знепритомнів.

Не знаю, що діялося далі. Товариш пізніше мені розповідав, що лише двоє з шістнадцятьох до кінця залишилися на ногах. Решту повалили колби жолдацьких карабінів. Потім всіх нас по черзі витягали із кімнати на подвір’я. Коли я на хвилину прийшов до тями, двоє вояків намагалися поставити мене на ноги, але я безвладно падав їм на руки. Врешті, вже стоячи на ногах, я вирвався і вибіг на подвір’я, де наткнувся на кількох вояків і сержанта. Вони з легкістю мене схопили, під мною підкосилися ноги і я без тями на них повалився. В цю хвилину на мене накинувся один з тих, від кого я щойно вирвався і вдарив мене колбою карабіну. Знову мене залила кров, що, мабуть, обурило унтер-офіцера. В запамороченні я ще чув, як той крикнув до мого ката: «Дурак!» — і наказав йому мене підняти.

Солдат, мабуть, зніяковів. Намагався рукавом шинелі витерти мені кров з обличчя, але ще більше її розмазав, через те я виглядав наче мене витягали з-поміж трупів на полі битви. Врешті-решт йому вдалося мене підняти, він взяв мене під руки і повів за іншими.

Нас відвели в інший відділ, звідки нещодавно вивезли старших вояків. Я йшов дуже невпевненим кроком, наполовину притомний, і чув дивний шум у голові. Навколо було чути лайку солдатів, які підганяли моїх товаришів, істогін. Але мій вояк тепер поводився чемно, сильним плечем мене підтримував і повторював:

— Ну, подcтреленный, спокойно иди, — і співчутливо додавав: — Бедный, ослаб.

І тоді надійшов капітан, якого ми врятували з рову, подивився на мене і наказав унтер-офіцерові негайно викликати лікаря, закінчити колотнечу і навести порядок.

Мене забрали до лазарету, де я вже побачив напівпритомного товариша.

— Що з тобою? — запитав я.

— Ах, це ти! — застогнав товариш, який на обличчі мав компрес і впізнав мене по голосу. Один із тих бандитів так почастував мене колбою, тепер ледве дихаю. А що з тобою? Я бачив, що спочатку тобі також непогано перепало.

— Я дістав два рази; на щастя, нічого мені не поламали, — відповів я, — але дуже закривавили. Дотепер кров з мене тече. Мусимо гарно виглядати! Холера! — почав я лаятися польською. — Якби ж ми хоч мали чим оборонятися, якби хоч якась порядна палиця була в руці. А ми черевиками! — від безсилої злості я ледве дихав.

За хвилину прийшов сержант і лікар, який тремтів, наче осиковий лист. Прийшли оглянути, чи не маємо якихось важких ран, які вимагають перев’язки.

— Що з вами? — запитав лікар, світячи мені ліхтариком в очі. — Ви весь у крові.

— Ідіть до пекла! — процідив я крізь зуби. Гіркота розтоптаної особистої гідності давила мене в горлі, коли дивився на них.

— Геть! Геть! — закричав товариш, раптом випростувавшися грізно, а був це кремезний чоловік, і додав: — Ще прийшли подивитися, чи добре нас побили!

Лікар поспіхом вийшов, а я чув, як той продовжував обхід, обстежуючи інших друзів. Ми чули їхні підвищені, роздратовані голоси. Врешті настала тиша.

Вранці Боґусь повернувся до нас і знову, наче нічого не трапилося, відбулися нормальні заняття. І лише ми троє здогадувалися, завдяки чиєму втручанню.

Лише тоді ми подивилися один на одного і побачили, як страшно нас побили. Закривавлені, спухлі, потрощені, з палаючими від гарячки очима, ми виглядали як солдати, які щойно привезені з поля бою.

Так закінчився наш бунт.

У серпні 1914 року в Європі розпочалися воєнні дії. Ми боялися, що нас туди відішлють, але в гарнізоні мусили залишитися вояки і відправили лише тих старших, вже навчених.

Тоді відбулася присяга Богу, Імператору і всім командувачам, після якої ми стали справжніми вояками. Ми почали вартову службу і вишкіл з важкою амуніцією.

І таким чином минуло три роки нудного солдатського життя. Жодної жінки впродовж тих трьох років я не бачив, хоча приходили під кошари різні шльондри. Але був страх перед хворобою та шкода грошей. І так, у мріях, минав змарнований час. Інколи таємно я витягав в Ігоря фото, щоби подивитися на Надію.

У березні 1917 року відбулися великі зміни, про які на початку ми нічого не знали. 30 березня моряки арештували полковника Ахвердіана, який був вірменським шляхтичем і нашим капітаном. Тоді я дізнався, що цар зрікся престолу і таким чином я перестав бути царським вояком.

Наступні місяці були періодом безладу і невпевненості. Дисципліна кульгала, а ми чекали на якусь подію; на яку саме — ніхто не знав. Ми блукали коридорами і на плацу. Поміж вправами ми грали в шашки, макао, очко, дурака. Звичайно на сірники, не на гроші, бо в нас їх не було. Загальною забавою був дупняк. Ми також придумали гру — дрочку, конкурс, хто перший…

Врешті 6 грудня фінський уряд оголосив незалежність.

Наступного тижня нас всіх зібрали на площі фортеці, де нас повідомили про те, що наш полк розформовано і нас звільнено додому.

Радощам не було меж, і ми відразу хотіли вирушити в дорогу.

— Форму краще залиште, — порадив тоді сержант.

Виявилося, що владу в Росії перейняли більшовики і ми вже не російська армія. Ми також дізналися про те, що Україна проголосила автономію, що дуже втішило Ігоря.

Ми взяли зі складу наше цивільне вбрання і впродовж півгодини вже були

на залізничному вокзалі в Гельсінґфорс.

Ігор попросив нас, щоби поїхати до нього до Коростеня. Я вагався, тягнуло мене додому, але в голові було фото Надії.

Батьків я не бачив майже чотири роки, але такої гарної дівчини також.

Ми сіли на поїзд до Петрограда, а звідти вирушили на захід. На вокзалі ми зустріли червоноармійців, які нас два рази перевіряли, але врешті-решт відпустили.

Аж до Пскова я боровся з думками, що ж все-таки робити? Врешті вирішив: їду з Ігорем. У Пскові я сердечно попрощався з Боґусем. Ми пообіцяли один одному, що незабаром зустрінемося у Варшаві.

Боґусь поїхав далі, а ми з Ігорем сіли на потяг до Полоцька і Вітебська. Після двох днів і трьох пересадок ми нарешті були в Коростені.

Частина ІІ

За кордоном

Ігор вийшов зі станції і одразу замовив сани, бо зима була в розпалі і всюди лежав сніг. Ми керувалися на схід. Проїхали половину містечка, тому що дім Ігоря стояв збоку, за річкою.