Bezpłatny fragment - Gardens of [Ti]me & [White] Words

Gardens of [Ti]me & [White] Words

Natalya Mykhalko

Springtime/summertime is all in all about the transportive power of imagination.

‘Не баріться! / Відбілюйте піснею небо і землю! / Відбілюйте ласкою слів-талісманів! / Очищуйте руки від крові, / очниці від сліз!’ (з ‘Невимовленого на мітингу’ Нелі Шейко-Медведєвої)

‘White. Immense spaces. White, a rush of breath. Be swift, marry this breath. Remain in it. Make haste. Let it not abandon me. Let me not turn from it. Be swept up: my song’ (з ‘Elemental Passions’ Люс Іриґарей)

‘Там долоня гіпотези є такою ж білою, як сумління письменника / А ідентичність? Запитав я його / Відповів: це самозахист.’ (з ‘Антитези’ Махмуда Дервіша)

[Попередні зауваги]

Це документ пам’яті, елемент дослідження та літературна витівка водночас.

Перша думка [що вигулькує у вигляді ствердження], коли починаю слухати ‘Пролог’ Люс Іриґарей до її поетичної збірки ‘Щоденні молитви’ — авторка ділиться своєю творчою кухнею, як люблять писати літературні критики. Друга [у формі запитання] — чи йдеться про щось значно важливіше, аніж поетичні маргіналії — нотатки до щоденного процесу творчості, але прибрані в поетичні шати? Я намагатимуся те вияснити у цьому тексті. Але спершу — декілька зауваг.

Я пишу цей есей [есей-відповідь-лист-коментар до семінару] рідною, материнською мовою — українською. Відчуваю, що повинна писати — зараз, у цю мить — лише нею, і що не слід мені його перекладати. Почуття [лінгвально-політичного] обов’язку тендітно спочиває на моїх плечах. Це легка ноша, як вірність тому, що любиш, особливо коли те любиме у нещасті. Моя рідна мова знаходиться під загрозою, вона під загрозою століттями, але тепер — через війну, що точиться у моїй країні, через широкомасштабну російську інтервенцію — ця загроза [стала металевою, кам’янистою, вибуховою, кулеподібною, міновидною, ракетоносною, завжди — смертоносною] помітна здалеку, крізь океани/соціальні світи й півсвітки, і навіть для тих, хто [звично] воліє не помічати чужих проблем та страждань.

Читаючи Іриґарей, пригадуєш собі, що завдання [феміністичної] гуманітаристики — ускладнювати ‘просте мислення про краще життя’ (M. П. Марковський). Її тексти досконало виконують цю функцію — роботу з десимпліфікації. Численні дослідниці творчості Іриґарей застерігали майбутніх інтерпретаторів/інтерпретаторок її ідейного спадку від спрощень, від легких шляхів розуміння.

Як влучно висловилася І. Беднарек, тексти Іриґарей не лише складно читати/інтерпретувати, а й писати про них нелегко, оскільки ‘це дискурсивно-афективні машини, що діють завдяки статевій/гендерній різниці, не лише концептуалізованій, а й буквально розташованій в тексті та відповідальній за його функціонування’. ‘Її складно цитувати’, — провадить далі Беднарек, ‘(р)ечення, вирвані з контексту, стають пласкими і буквальними, перестають діяти так, як діють, будучи частиною тканини тексту. Це, до речі, більше, ніж метафора: текст Іриґарей — це справді не тканина чи плетиво, з якого можна висмикувати окремі нитки, а жива тканина — щоб її розрізати, треба її поранити. Метафори, що підсвічують одна одну, іронія та гумор, ковзання між оповіддю, філософським дискурсом та поезією — все це доступне лише тоді, коли ми взаємодіємо з цілим текстом, а не лише з його фрагментом’.

Стиль писання Люс Іриґарей дослідниці/дослідники називали по-різному: філософською поезією або поетичною філософією, він коливається поміж одним та іншим. У згаданому ‘Пролозі’ вона розповідає про це наступним чином: ‘In addition to the observation of reality, individual or collective, I employ two other methods: poetical writing and the logical analysis of discourse. It is moreover useful for me to read texts — be they philosophical, scientific, or literary — which belong to various traditions’. Це дає змогу поєднувати критичну та афірмативну позиції. Поетизування допомагає Іриґарей, як сама про це неодноразово розповідала у різних текстах, не лише в ‘Пролозі’, знаходити слова, що провадитимуть її думку до нових, неосвоєних територій, виведуть ту на новий щабель. Звісно, цим не вичерпується функція поезії, котру та відіграє/відіграватиме у філософській праці/спадщині нашої авторки.

Плюралізм письменницьких стилів Люс Іриґарей робить неможливим категоричне віднесення її філософії до однієї традиції. Будь-які висловлювання на тему її філософської позиції — вражаючий редукціонізм. Неможливо схопити філософію Іриґарей тільки в одному образі, — зазначає К. Шопа, — її слід читати не лише уважно, але й без припущення, що ‘можливе повне, синтетичне сприйняття її думки чи виокремлення єдиного, можливо, істинного сенсу’.

[Я намагатимусь бути обережною в своїх оцінках, пам’ятаючи про ці перестороги.] Те, на чому зупинюся у цьому тексті, — це на функції поезії, як та представлена у деяких висловлюваннях Іриґарей, на ідеях, що з цими висловлюваннями міцно сплетені, додавши певні зауваги у зв’язку з цим. [Цей тематичний вибір для мене — глибоко особистісний. Він є елементом/фрагментом моєї роботи скорботи. Про призначення поезії ми часто дискутували з мамою, та була поеткою. Мама нещодавно померла, після її смерті вже немає з ким мені про це порозмовляти.]

[Conservatio vitae]

У ‘Пролозі’ Л. Іриґарей зазначає: ‘The poetic writing that I try to practise seeks to preserve and promote a phuein, a becoming, which does not divide itself from nature. Form does not claim to dominate matter; it serves its blossoming, its growth’, а отже є спрямуванням і до conservatio vitae — збереження життя, вціління. [Phuein — грецьке дієслово, що означає ‘підніматися’, ‘виникати’, ‘рости’, ‘розвиватися’, ‘ставати’, від нього походить абстрактний термін physis. Окрім того, ‘poiein відноситься до процесу творення, а phuein — до того, що творить саме себе. (…) Якщо копнути глибше, то джерелом грецьких phuein і phusis є інше слово, а саме phuton, що означає ‘рослина’’.]

Слід сказати, що мотив цей — мотив порятунку та процвітання через влучність висловлювань, допасованість їх до існуючої матеріальної ситуації, дотепність як хитромудре їх використання — неодноразово з’являється/орнаментально повторюється у різних текстах Іриґарей. Приміром, в одному з останніх — ‘Бути народженим/народженою’, вона [знову] звертається до пошуків мови, котра здатна супроводжувати та підтримувати рух зростання, що є специфічним для людства. ‘Ought not the meaning of speech to accompany and support the motion of growing that is specific to humanity? Is not its significance to enable the life of humans to flower? Yet, does it not act more often than not as what cuts us off from life instead of making it blossom as human? What could be the speech that tells human being?’, — запитує авторка. Мовлення стало знаряддям пізнання та владарювання над світом, без належної турботи про його внесок у наше становлення. Без мови неможливе наше людське процвітання, але це можливо лише за умови застосування ‘живих’ слів, ‘the vital resources of living beings are failing for want of a language which tells and cultivates life’.

Розповідаючи про власну поетичну творчість у ‘Пролозі’, Іриґарей згадує про можливості відкриття і відкриття можливостей жіночого способу мислення за допомогою поетизування, котре — як вважає — є більш життєствердним, навіть — життєлюбним. Воно є ближчим до кінцевої точки/пункту призначення на шляху до культивування життя, аніж мислення чоловіче. Поетичні рішення самої Іриґарей є цього прикладом: ‘More generally, the poems that I write celebrate life, try to support it, whereas in the texts of masculine authors I have above all found death, suffering and mourning. Where I praise and attempt to prepare a love more loving and happy, the masculine poet regrets an unhappy past, the failure and pain of which he works out by resorting to form as a way of healing or perhaps destroying an unsatisfied desire’.

[Проблема мови, що слугує виразу та опису специфічного жіночого досвіду, віддавна є істотною для феміністичної думки. Як відомо, у 70-х роках ХХ століття у фемінізмі/фемінізмах з’явилися пропозиції створення нової мови, котра б здатна була адекватно описувати феномен жіночості. На сьогоднішній день ця тема не належить до головних зацікавлень фемінізму, але вона залишається істотною з епістемічної, лінгвістичної, онтологічної та естетичної точки зору. Особливу увагу приділяють терапевтичним можливостям такого мовотворення, зокрема у феміністичні наративній медицині.]

Вочевидь, не слід сприймати це як заохочення до всього лиш терапевтичного використання поезії, або ж як заклик до створення оптимістичного канону, котрий притишує темні барви страждань, болю, і таким чином протистоїть нехоті до життя, емоційному спустошенню, себто — лукавить. Не йдеться про рух звичними антропо[техно]логічними шляхами.

Мова про екзистенційний зсув, а не про несміливі, повторювані/уторовані кроки існуючих терапевтичних практик. Зсув, де оповіді та слова певного кшталту відіграватимуть особливу роль у встановленні життя.

Усією своєю творчістю, від перших текстів до нещодавніх, Іриґарей провадить нас цим шляхом — до необхідності встановити життя наново: розгорнути його [‘deploy life’], перевизначити його контури, цілі, конфлікти, можливості; переглянути взаємини між матерією і формою; як не перерізати нитку, що зв’язує нас з біологічним корінням, а зміцнити її. У сьогоденні життя підтримується, захищається, а не культивується, як зазначає вона в ‘Бути народженим/народженою’. Бажання жити повинне прокинутися.

Розгортання життя у відносинах вимагає збереження, стійкості біологічного життя. І навпаки: вкорінення у тому, що є матеріальним, є необхідним для тілесного та духовного розвитку. У слові ‘уціліти’ не слід шукати нічого редукційного, не йдеться про чисте виживання, коли життя знаходиться у межах первинних потреб. Зрештою, людське життя ніколи не збігається з [символічно, культурно незаплямованою] чистою матерією, ‘навіть тоді, коли воно розчавлене природою та історією, розплющене до свого найтвердішого шару’. Завдання conservatio vitae не зупиняється на меті залишитися в живих, це перший з кроків, котрий необхідно здійснити, аби рухатися до наступної цілі: щоб залишитися в живих, уціліти, слід оберігати спільне життя з іншими [як іншим; з іншими живими істотами — людськими і нелюдськими], захищати [preserve & promote] розгортання життя у відносинах, це стосується як горизонтальної площини суспільства, так і вертикальної лінії поколінь.

Але цим не вичерпується завдання порятунку. Уціліти, для Іриґарей, — це ще й перемогти у тому унікальному, ким ми є. Уціліти — це виграти у ставках на ту виняткову істоту, котрою ми є, наше оточення ж і культура постійно позбавляють нас цієї можливості. Це передбачає відкриття єдиного і незвідного характеру нашого власного становлення/існування і турбота про його культивування заради його цвіту [‘cultivating it as such towards its blossoming’], наскільки складним би не виявилося це завдання. Для того, щоб стати собою, необхідно відмовитися від спокою, що дарує асиміляція зі світом. Зрештою, життя не може розвиватися без терпіння, стійкості та вірності [самому собі].

Як стверджує Л. Іриґарей в одному з нещодавніх інтерв’ю, ‘our education system and our culture have not taken into account enough the generative, creative and relational potential of our natural energy’. Наша освіта не дозволяє культивувати нашу волю до життя [‘the elemental will to live’] на свідомому рівні, скоріше нас навчають притлумлювати її під приводом адаптації до культурних, моральних норм, котрі начебто необхідні для спільного співжиття/виживання, але котрі не дуже піклуються нашим розвитком як живих істот, ‘‘we moved away from our living being. We neglected and finally forgot what being alive presupposed’. Бути людиною — ніколи не цвісти своїм цвітом, це доля завжди бути перекроєною іншими, — виснує Л. Іриґарей. І такою перекроєною і вже надиктованою собі людина вступає в доросле життя. [Або ж: ‘To be, for a human, will never amount to blossoming in accordance with its life or being present in its real achievement — one could say that it will never bloom according to its own face’.]

Необхідно наново призвичаїтися зрощувати, культивувати [‘to cultivate’] власну силу-бути [‘a power-to-be’], як зрощують дерево чи квітку, як садівник плекає своє обійстя — дбаючи щодня, пильно тримаючи на оці. Нам [людству] [знову] необхідно навчитися жити. Яким чином можна цього досягнути? Шляхом подолання інтелектуальної патології патріархальної думки — зневаги до людської фізичності та тваринного/рослинного буття, нейтралізації людини як живого створіння, концептуальне засліплення щодо статевої відмінності, котра є постійно присутньою, але її способи маніфестації змінюються. Для зміни способу життя та мислення необхідна метанойя — когнітивна та етична. Намагатися мислити ‘in continuity with their physical and sensitive being — as flowers flower — and its sharing with the other(s). To endeavour to achieve their comprehensive being and so reaching happiness. To favour creativity and not repetition and imitation.’.

Уціліти — це не лише залишитися цілим, неушкодженим, вберегтися від руйнування, загибелі, не загубитися, не пропасти, не розчинитися в інших, не втратити себе, а й розцвісти, діяти на межі своїх можливостей. До того ж горизонт цих можливостей ще доведеться відкрити — людству в цілому, і кожному зокрема.

[Культура ‘короткозора’ та ‘далекоглядна’]

Описуючи цей новий шлях, Л. Іриґарей зазначає: ‘Живучи у світі, вже не потрібно заради власного існування — екзистенції — проектувати себе за його межі у напрямку до минулого, прокреслюючи собі таким чином майбутнє, тобто свій час’. Пізнання себе, збереження — вирощування сили-бути — потребує повернення до себе як до місця, де життя зберігається і здатне проростати знову і знову, це ‘повернення до себе є також повернення у теперішнє’.

Чи терапевтична філософія Іриґарей повинна привести до ‘короткозорої’ культури? Суперечка про анемічні ідеали сучасності, які орієнтовані на далекі об’єкти, через що ‘втрачається зв'язок між ними і нашою індивідуальністю’, вже має свою історію.

Аргументація з початку минулого століття виглядала наступним чином. Духовна гіперметропія, ‘далекозорість’ людини спричиняє нездатність помічати чинники, розлади, що безпосередньо позбавляють її щастя та добробуту. Будучи спадкоємницею ‘далекоглядної’ культури, людина не здатна сприймати те, що знаходиться у безпосередній близькості від неї, така далекоглядність (в ту чи іншу сторону — до минулого чи далекого майбутнього) змушує ‘спотикатися на кожному кроці, оскільки ми сліпі щодо того, що знаходиться у безпосередній близькості від нас’, не сприяє виживанню та продуктивності. Натомість короткозора культура, котра б утверджувала цінність очевидного, безпосередньо даного, здатна цілковито захопити і зробити щасливими.

Мовляв, ‘короткозора’ культура — те, що найкраще піддається людському пізнанню. Існує такий вимір реальності, до котрого людина культурно, еволюційно найкраще пристосована. Це вимір, що доступний завдяки безпосереднім діям і перцепції, відноситься до подій з декількома учасниками, прозорою інтенціональністю, котра стає основою виразної історії/оповіді, якій можна приписати якийсь глобальний сенс. Приязними для людини є безпосередня причинність, а також невеликі відтинки часової дистанції та просторової [те, що охоплює погляд].

В Іриґарей мова, скоріш, про здатність швидко, при необхідності, переходити на рейки ‘короткозорої’ культури, не зрікаючись далекоглядних кроків [враховуючи значення, яке має для неї перегляд інтелектуальних шляхів людства, критичне прочитання традиційного філософського канону, щоб виявити, де був обраний хибний шлях і як можна було б реалізувати нашу людяність у кращий спосіб]. Спроможність існувати у цих двох режимах, якщо не одночасно, то навперемін або діалектично/діалогічно, закриваючи завісу то для однієї перспективи, то для іншої. Зрештою, ‘головне призначення будь-якої завіси — дати визріти несподіванці’. Те, що важливо для цієї ‘культурної сівозміни’, — постійне оновлення двох перспектив, перебування на лінії оновлень — перспективістична неофілія.

Неофілія тут специфічна — не йдеться про потяг до новизни на кшталт інформації з останніх новин, котру передають ЗМІ, нової події, нової речі чи винаходу. Ефект новизни досягається й не через надзвичайні події, а через відкриття найскромнішого повсякдення [‘through an unveiling still to come of the most humble everyday: both within us and outside us’], заглиблене знайомство з найпростішим, яке ще має відбутися. Украй необхідним є відкриття нового виміру — зміна перцепції та концептуалізації — того, що одиничне, і того, що знайоме. Йдеться радше про те, щоб досягти реалізації існуючого давно, але ще не розквітлого по-справжньому, наприклад — людини.

Ефект новизни досягається завдяки розмиканню горизонту, а не творенням нових предметів чи нових як нових знань. Народження — прибуття у світ — означає входження у щільну тканину взаємин та стосунків між ‘живими істотами, речами, людськими суб’єктами та іншими царствами — тварин, рослин, мінералів — а також між людськими істотами та автономними організмами або об’єктами довкілля, створеними людьми. Це плетиво стосунків є настільки складним, що постати із нього буває нелегко.’ Часто — це болісний процес. Плетіння це існувало до нашого приходу на світ. Кожне нове існування туго загортається у живий і сконструйований світ, котрий випереджає його у часі. Ця щільна тканина зустрічного світу перешкоджає живим істотам самостійно сприймати реальність, мислити та діяти. ‘Народжуючись, людина входить у світ, який наперед визначає її мислення, вибір, намір та майбутні плани — в межах горизонту, який вона створює у своєму світі, приймаючи це за цілковиту свободу.’ [Горизонт може бути об’єднавчим, осібним, зачиненим, відкритим, привідкритим, причиненим. В текстах Іриґарей він являється як горизонт сприйняття; горизонт очікування; культурний горизонт; горизонт світу окремішнього існування; як тло, задній план окремого існування; відповідний світ окремішнього існування, що існує як окремий проєкт; вихідна ситуація окремого існування; плетення стосунків, що структурують світ окремішнього існування, особливо їхні зв’язки підпорядкування; так зване ‘довкола’ іншого; власне довкілля окремого існування. Об’єкти, концепти, іноді речі потребують такого проєкту/горизонту, аби бути наділеними сенсом. Про відкриття горизонту можна просити.]

Іриґарей мовить, у різних текстах, про здатність суб’єкта відчиняти свій горизонт для нового сплітання відносин без їх різкого розривання — відносно безболісно. Таку можливість дають два пріоритетних виміри: стосунки з природою як живим автономним світом та стосунки з іншим/іншою. Пристрасть, кохання, критичний перегляд підвалин власної традиції, народження нового життя — фізична репродукція, входження нового створіння у світ, народження нового життя з любові — друге народження, поетизування, мова, що в особливий спосіб підступається до реальності, продовжують цей ряд. До болючих та трагічних шляхів відноситься війна, котра здатна ініціювати можливі початки.

Природа у цьому процесі повинна займати непідпорядковану позицію, не слугувати лише спектаклем [з наперед визначеним сценарієм розвитку подій, так як їх розуміє людина] чи їжею, а ‘простором для зустрічі з іншим за межами механізмів, що замикають та ізолюють’. Це вимагає пошанування до власної завершеності природи. Щоб відчинити свій горизонт для змін, людина не повинна підпорядковувати її виключно своєму задуму. Таке підпорядкування позбавляє її можливості вибудовувати власний світ, асиміляція/поглинання та пристосування природи під власні потреби стоїть цьому на заваді. Природа — можливий граничний світ, що не належить жодній живій істоті і, водночас, належить усім, ‘(w)e do not have to make the world, including the other who inhabits it, our own, but we have to discover what is proper to us and cultivate it in order to be able to greet as different, but sometimes familiar, that which and those who surround us.’

Завдяки зіткненню з іншим, те, що досі було близьким, стає почасти чужим, оскільки людина віддаляється від власного світу, щоб відкритися на світ іншої/іншого. Це часткове відчуження від власного привідчиняє горизонт — дарує новий різновид свободи, дає змогу розташувати знайомі речі в іншій перспективі, таким чином перетворивши ті на нові.

[Нове етичне завдання]

Один зі ключів, запропонований Іриґарей, що здатен відімкнути горизонт, — пошук належних слів, про що вже згадувалося. Мовленнєве щоденне дослідження з виявлення слів, що сприятимуть зрошенню нашої волі до життя, а не її розсіюванню, пошук таких з них, котрі запрошують вступити у світ та ділитися цим світом з іншими. Мова повинна з більшим смиренням слугувати життю, а не претендувати на його заміну. Іриґарей цей пошук наділяє особливою етичною роллю. Етичним завданням людини є винайдення іншого способу мовлення та входження у взаємини зі світом.

Йдеться про вправляння мови у життєздатності не лише у миті [поетичної, філософської] творчості, а повсякчас. Мовиться про вихід за межі звичного, стандартизованого слововжитку, а не про банальний підбір позитивних слів [у стилі популярної позитивної психології, позитивного мислення ‘New Age’ чи ‘Christian Science’]. Іриґарей звертає також увагу на втрачені слова, що є вказівкою на втрачений людством/окремим народом досвід.